Того дня у нас з Ешлі ранок почався не з кави, а з потопу. Так так саме з потопу.

-Вони там що аквапарк влаштували? - голосила Ешлі, витираючи воду.

-Я їм зараз таке влаштую, вони не те що ремонт оплатять, вони його самі й зроблять. -говорила я і робила те саме, що й сестра.

Ні ну серйозно то в них ремонт о сьомій ранку в суботу, то музика такої гучності, що стіни трусяться. Тепер вони взагалі совість втратили, втопити нас хочуть.

-Ну все ламінату кінець, шпалерам, до речі, теж.

-Я їм уже двадцять разів зателефонувала, трубку не беруть.

-Зараз я до них особисто сходжу. -сказала я і, кинувши ганчірку в тазик, пішла до вхідних дверей.

-Якщо не відчинять, скажи, що виб'єш їм двері.

-Якщо вони не відчинять, я так і зроблю. -говорила я, виходячи з квартири.

Я піднялася сходами на поверх вище і, знайшовши квартирні двері цих водяних, подзвонила в дзвінок. Реакції нуль, подзвонила вдруге, втретє, вп'яте.

-Я зараз вам ці двері виб'ю до біса. -крикнула я і сталося диво, двері відчинилися.

-Доброго ранку, чому ви кричите?

-Ну, по-перше, ранок зовсім не добрий, а по-друге, "Чому я кричу?" та тому що ви нас топите.

-Бути цього не може.

-Та що ви кажете? А це що? -запитала я, показуючи на величезну калюжу води, яка лилася з їхньої ванної.

-А це... - дівчина не договорила, бо спробувала закрити двері, але не встигла, бо я вхопилася рукою за ручку дверей.

-Отже так я і моя сестра працюємо в поліції, і якщо ми не отримаємо компенсацію, то ви отримаєте такий величезний штраф, що ви собі навіть уявити не можете.

-Гаразд, гаразд, не лякайте. Буде вам компенсація.

-Дякую за послугу. 

-Ага.

-А і вибачте за цікавість, а що у вас сталося? Кран забули вимкнути? - "Ну чи мозок увімкнути" подумала я запитавши.

Я говорила з цією вельми неприємною особою ще хвилин десять і, звісно, не забула повідомити їй номер картки. Вона перевела на наш спільний із сестрою рахунок достатню суму, щоб постелити нову підлогу і поклеїти шпалери. Після цього я спустилася на поверх нижче і зайшла в нашу з Ешлі квартиру.

-Компенсацію отримано.

-І це чудово, залишилося закінчити збирати воду в усій квартирі і будемо збиратися на роботу. 

Я підійшла до сестри і стала допомагати витирати воду.

-Просто мрія, а не ранок.

-Згодна, сподіваюся цей потоп остання така "щаслива" подія хоча б на сьогодні.

Ми закінчили з прибиранням і пішли збиратися на роботу. О 7.40 ми вийшли з дому, а вже о 7.55 ми зайшли в будівлю поліції. Ми з сестрою піднялися на другий поверх і попрямували до кабінету інспекторів.

-Всім доброго ранку. -сказали ми з сестрою в унісон, заходячи в кабінет.

-Боюся, сьогоднішній ранок зовсім не добрий. -говорив Данте.

-Що у вас теж? -запитала я, схрещуючи руки на грудях.

-У сенсі теж?

-Нас просто сьогодні сусіди зверху затопили. -зітхнувши, промовила Ешлі.

-Жах.

-Ага, а що у вас сталося?

-Лінсванд утік. -від сказаних Сільвіо двох слів що в мене, що в Ешлі очі на лоб полізли.

-Що?! - запитала Ешлі. 

-Як утік?

-Ось так, узяв і втік. 

-Почекай, а охоронці?

-А охоронці з ось таки синцями під очима. - говорив Данте, показуючи руками розмір синців під очима охоронців. 

-Що їм здорово дісталося?

-Не те слово, хтось їх так відметелив, що мати рідна не впізнає.

-У них же зброя була.

-Так, ось саме що була. Але не допомогла їм вона особливо.

-Як це?

-А ось так, мабуть ті, хто допоміг йому втекти теж були не з порожніми руками.

-Ну що за чорт, де нам тепер його шукати? Напевно в Римі він надовго не затримається.

-Щось мені підказує, що найімовірніше, якщо ми його і знайдемо, то вже в бездиханному вигляді.

-До речі так, убивця то не закінчив свою помсту. Лінсванд має стати останньою жертвою.

-Все, що ми можемо зробити, це знову оголосити його в розшук і піти допитати фанатиків з його секти. Вони можуть щось знати.

-Значить давайте влаштовувати допит.

-Уже влаштовую. -сказала сестра і, діставши свій мобільний телефон із кишені, зателефонувала куди треба.

-Алло... Влаштуй допит двох будь-яких фанатиків, яких ми вчора затримали... Добре. -сказавши останнє, сестра кинула слухавку і прибрала телефон назад у кишеню.

-Ну що там?

-Допит за десять хвилин.

Чекаючи допиту, ми з колегами обговорювали тільки дві теми: ранковий потоп і Лінсванда, який утік. Закінчивши обговорення, ми всі вийшли з кабінету і пішли в допросну.

-Привіт. -сказали ми, одночасно заходячи в допросну кімнату.

-Доброго ранку вам брати і сестри.

-Знову почалося, ми вам не брати і не сестри.

-І так почнемо допит, учора ви були на зборах певної секти, чи не так?

-Так. -відповіли обидва сектанти.

-Чи знаєте ви, що сьогодні вночі втік Джеральд Лінсванд?

-Так ми знаємо.

-Чи відомо вам куди міг попрямувати сеньйор Лінсванд після втечі?

-Ні.

-Ні.

Не було схоже, що фанатики брешуть, тож хоча б припустити, де може перебувати Лінсванд, ми не могли. Думаю, убивця знайде його швидше, ніж ми.

-Гаразд, чи планувалися ще якісь збори, крім того, що було вчора?

-Ні.

-У шафі в скриньках на місці вашого зібрання було знайдено п'ять відрубаних людських пальців, людське серце і людський череп. Що можете сказати про це?

-Не знаю, як вони там опинилися.

-А ось це вже брехня. -сказала я.

-Що ж ви всі фанатики такі потайливі. Через брехню на допиті ваш термін може збільшиться. -говорила Ешлі, дивлячись на допитуваних.

-Ці пальці, серце і череп були підношеннями.

-Та що ви там з глузду з'їхали всі. Грубо кажучи порубати людину на частини і ...-сестра не закінчила речення і просто махнула рукою.

Ми проводили допит ще хвилин 40, але жодної інформації з цих сектантів так і не витягли. Після допиту я пішла в лабораторію, а Ешлі, Данте і Сільвіо в кабінет інспекторів. Зайшовши в лабораторію, я сіла за стіл і хотіла займатися документами, але передумала, бо намацала у своїй кишені записку, яку вчора передав мені Лінсванд. Я не прочитала її вчора з однієї простої причини: я не хотіла. Я просто не хотіла псувати собі настрій ще більше, хоча, здавалося б, ми вчора затримали розшукуваного злочинця і половину тих фанатиків. І настрій мав бути чудовим, але все ж учора я зустрілася з ним. А якщо я зустрілася з ним, це означає, що день зіпсовано остаточно і безповоротно. Я розгорнула записку і побачила там те, що й очікувала. Час і адреса, він призначає мені зустріч. А як же інакше, нам все ж слід відсвяткувати найгірший день у моєму житті. Цікаво, якщо я пристрелю людину (хоча людиною його назвати складно) просто в ресторані, я не сильно зіпсую вечір іншим відвідувачам? Сподіваюся, що ні. І тут із роздумів мене вивів дзвінок. Незнайомий номер. Навіть не знаю, хто ж це може бути? " Гори в пеклі, любий мій" сказала я перш ніж узяти слухавку.

-Алло.

-Доброго ранку.

-Ти подзвонив так що ранок уже зовсім не добрий.

-Ти прочитала записку?

-Ще б я не прочитала.

-І що, прийдеш? -я навіть через телефон відчула, як він усміхнувся.

-Куди ж я подінуся, хоча краще б сходила кудись в інше місце.

-Яке?

-Яке-небудь подалі від тебе.

-Навряд чи ти знайдеш таке місце, хіба що на місяці. І то не факт.

-Так, на мій превеликий жаль так і є.

-На твій жаль і на моє щастя.

-Ага.

-Що вбити мене збираєшся?

-З чого б це ти так вирішив? Ах так, як я могла забути, на моєму телефоні повна прослушка і проглядка. Вірно?

-Ні, я просто здогадався. Але поспішаю тебе засмутити, шанс що в тебе вийде мене вбити дорівнює десь 1% із ста.

-Але він все ж таки є.

-Могла б ти мене вбити зробила це ще дуже давно.

-А може я просто чекаю слушного часу?

-П'ять років поспіль? Сумніваюся.

-Просто у мене дуже щільний графік.

-Так. А й забув запитати, як там затриманий Лінсванд?

-Ось тільки не треба вдавати, що ти не знаєш, що він утік. І мені підказує інтуїція, що ти навіть участь у цьому брав.

-Твоя інтуїція тебе не підводить, Розі, втім, як і завжди.

-Що ти за... людина? Навіть язик не повертається назвати тебе людиною.

-Ну знаєш, як то кажуть, приймай мене таким, яким я є.

-Я б тебе прийняла тільки в сенсі затримання. Якщо я нічого не плутаю, то за всі твої справи тобі довічне світить.

-Ти ж сама прекрасно розумієш, що я не сяду за ґрати ніколи.

-Так, знову ж таки на жаль.

-Послухай давай опустимо цю тему поки що.

-Та без питань. Перейдемо на іншу тему. Ти скажи тобі що більше подобається миш'як чи ціаністий калій?

-До чого така жорстокість Розі? 

-Навіть не знаю, може до того що ти отруюєш моє життя ось уже п'ять років поспіль?

-І ти вирішила отруїти мене?

-Ні, мабуть, ти заслуговуєш на смерть повільну й болісну, а отрута - це дуже просто.

-Може бути й так, але ж ти не вб'єш мене ніколи, ти просто не зможеш. Я знаю, що не зможеш, якби могла давно б уже вбила. Тож терпіти мене тобі судилося до останнього подиху. Або мого, або твого. Є, звісно, інший вхід із ситуації, ти погодишся на те, що я запропонував тобі п'ять років тому.

-Я ніколи не погоджуся, навіть якщо до моєї скроні приставлять пістолет, навіть якщо буде вибір згоріти живцем або погодиться на це.

-Ти така категорична.

-Та я категорична, бо погодиться на твою пропозицію дорівнює найболючішій смерті.

-Так, а ти ж іще така молода, щоб помирати. -я почула сміх після того, як він договорив фразу.

-Слухай, здається, я вичерпала свій ліміт спілкування по телефону з ідіотами ще хвилину тому. Тож прощавай і будь ти проклятий.

-До вечора Розі. -сказав він і я повісила слухавку.

Ніколи ще бажання вийти у вікно не було таким сильним. 

-Що робиш? -запитала Ешлі, зайшовши в лабораторію.

Від такої несподіваної появи я навіть сіпнулася.

-Збираюся писати звіти.

-Зрозуміло.

Ми з сестрою трохи поговорили, а потім її хтось подзвонив, і їй потрібно було кудись поспішати. Коли Ешлі пішла, я почала складати звіти, паралельно думаючи про сьогоднішній вечір. Вечір, коли я сидітиму за одним столом зі своїм найзаклятішим ворогом і відзначатиму найгірший день у моєму житті.Щороку в цей день ось уже п'ять років поспіль я ходжу в один і той самий час в один і той самий ресторан і з однією і тією самою людиною, з ним.