Я рухався далі по руїнах Прип'яті, уважно оглядаючи будівлі та намагаючись знайти сліди Артема. Щоденник Ольги став моїм дороговказом, і кожен запис підказував, що я наближаюсь до своєї мети. Раптом, на криші однієї з будівель, я помітив щось незвичайне.
Сяйво, що виходило з верхівки зруйнованого будинку, виглядало як портал. Я відчув, як моє серце почало швидше битися. Це була просторова аномалія, яку описувала Ольга у своєму щоденнику. Вона мала дивні властивості, які змінювали простір і час. Я вирішив піднятися на дах і дослідити її ближче.
Піднявшись на вершину будівлі, я побачив перед собою мерехтливу енергію, що ніби крутилась у вихрі. Я зібрався з духом і стрибнув у цей портал. Світ навколо мене змінився, і я опинився в зовсім іншому місці.
Переді мною з'явилася сцена. Артем, мій брат, йшов крізь зруйновану територію ЧАЕС. Я бачив, як він наближався до входу, охоронюваного військовими. Артем виглядав виснаженим, але рішучим. Він не зупинявся, навіть коли військові наказали йому стояти.
Раптово, я почув постріл. Артем упав на коліна, тримаючи в руках пістолет. Я хотів кричати, але не міг. Я був безсилим спостерігачем цієї жахливої сцени. Артем підняв погляд, ніби шукаючи когось в останній момент, а потім вистрілив собі в голову.
Світ знову почав крутитися, і мене викинуло з аномалії. Я опинився на землі біля Градирні, на місці, де лежало тіло Артема. Мої руки тряслися, коли я підняв його і побачив, що він мертвий.
Я обережно оглянув його кишені і знайшов блокнот. Відкривши його, я прочитав останні слова мого брата:
"Вибач, брате, що підвів тебе... Я так і не зміг вибратись звідси! Я хотів повернутись додому, до нашої сім'ї...Проклята аномалія, та і ще той артефакт, який затуманив мій розум... І розум Ольги, моєї супутниці... Прощавай, брате..."
Мої очі наповнилися сльозами. Я відчував, як серце стискається від болю і втрати. Мій брат пожертвував собою, щоб запобігти ще більшій катастрофі, але я не міг зупинитися тут. Його смерть не повинна бути марною.
Я вирішив повернутися на станцію Янів, щоб повідомити Бороду та інших про те, що сталося. Мені потрібно було розповісти їм про знахідки Артема та Ольги, і про небезпеку, яку таїть у собі цей артефакт і аномалії Прип'яті.
З новою рішучістю я вирушив назад. Шлях був довгим і небезпечним, але я знав, що тепер моя мета ясна. Я повинен був продовжити справу мого брата і розкрити таємниці Зони, щоб врятувати інших від його долі.
Я ніс на руках тіло мого брата, відчуваючи, як кожен крок дається з великими труднощами. Важке тіло Артема, сповнене тягарем його останніх днів, тиснуло не лише фізично, але й емоційно. Думки роєм кружляли в моїй голові: навіщо це все? Що це за артефакт, через який він віддав своє життя? Я дійшов до бункера вчених. Вони зустріли мене з холодною цікавістю, оглядаючи записи Ольги та тіло Артема. Один із вчених витягнув із сумки Артема артефакт — невеликий об'єкт, що випромінював слабке світло і здавався неймовірно цінним.
"Це саме те, що ми шукали," Дякую тобі сталкере, тепер наші дослідження будуть мати більше деталів, яких нам бракувало.  — сказав один із вчених, розглядаючи артефакт. Він навіть не спробував приховати задоволення голосі.  Інший вчений кивнув, не виказуючи жодних емоцій. -  "Дякуємо за ваші зусилля. Ось візьміть декілька аптечок, та цей детектор "Сварог". Тепер ви можете йти." Без жодного жалю чи співчуття вони відпустили мене, залишивши з тілом брата. Я відчував порожнечу і злість, але знав, що не можу залишатися тут.
Дійшовши до станції Янів, я побачив знайоме обличчя. Мій товариш Вовк сидів на сходах, коли я наблизився. Він підняв погляд і побачив мене з тілом Артема. Його очі наповнилися сумом.
"Він не повернеться," — тихо сказав я, і голос мій зламався. Вовк мовчки обійняв мене, і я відчув, як сльози навертаються на очі.
Сталкери зібралися навколо, кожен віддавав шану Артему. Ми вирішили поховати його в лісосмузі, недалеко від станції, де земля була м'якою і тиша здавалася менш гнітючою.
Похорон був тихим і сумним. Всі, хто знав Артема, прийшли попрощатися. Вовк промовив кілька слів про його відвагу і рішучість, про те, як він намагався розкрити таємниці Зони
допомогти іншим. Я стояв біля могили брата, відчуваючи неймовірний біль втрати, але також і дивне відчуття завершеності. Артем знайшов свій спокій, і тепер я повинен продовжити його справу, жити далі, несучи в собі його пам'ять і мрію.
"Прощавай, брате," — прошепотів я, кидаючи жменю землі на його могилу. "Твоє життя не було марним. Я зроблю все, щоб твої зусилля не пропали дарма." Я продовжу твій шлях сталкера..
Ми залишили лісосмугу, повертаючись до станції Янів. Життя тривало, і тепер я мав знайти новий шлях у цьому небезпечному світі, пам'ятаючи про все, що ми пережили разом з Артемом. Його спадок залишиться зі мною, нагадуючи про важливість нашої боротьби і сенс у кожному кроці.
- Вітаю вилупку! Мене звати Арнольд, я замовник того артефакту який ти віддав вченим...
Якого біса ти це зробив?! Ольга мала принести його мені, а тепер я залишився ні з чим! - промовив незнайомець у кожаному плащі, стоячи біля Андрія, який стояв біля двох могил.
Він йому ні слова не відповів, а тільки важко зітхнув.
Пролунав постріл, ворони які сиділи біля лисого дуба, вмить закаркали та полетіли. Втомлене та засмучене тіло впало на мокру землю. Дощ не зупинявся. А замовник ховаючи свого пістолета в карман, сплюнув та пішов геть.