Глава 9
Пройшовши крізь лабіринти покинутих будівель, ми нарешті вийшли на відкриту місцевість. Перед нами височів старий іржавий кран, один з багатьох, що використовувалися для будівництва міста. Але цей був особливий — на його вершині світився артефакт.
— Він там, — вказала Ольга, її голос змішався з відчуттям страху і надії.
Ми почали підніматися вузькими сходами, що вели на вершину крана. Кожен крок здавався нескінченним, металеві конструкції скрипіли під нашою вагою. Вітер пробирався крізь наш одяг, роблячи підйом ще більш небезпечним. Коли ми нарешті досягли вершини, нас зустріло зеленувате світло артефакту. Ольга простягнула руку, щоб взяти його, і в той момент я відчув щось незвичайне. Світло почало пульсувати, ніби реагуючи на її присутність. — Ольго, обережно, — попередив я, але вона вже тримала артефакт у руках.
Раптом її обличчя змінилося. Її очі стали пустими, а вираз обличчя — жахливим, немов вона побачила саму смерть. Світло артефакту почало
огортати все довкола, і час зупинився.
Лише ми двоє залишились рухатись.
Все довкола завмерло в мовчазній тиші. Я поглянув на Ольгу, і все зрозумів, артефакт затьмарив її розум, наче псі - вплив контролера.
Вона посміхнувшись полетіла вниз разом із артефактом, я намагався схопити її руку... Але не встиг...
Як ратом переді мною опинився мій покійний батько.
- Синку це все дарма! Навіщо це все? Скажи мені? Навіщо ці вбивства, навіщо ці жертви?
У тебе було життя, родина, дім.
Але потрапивши у просторову Аномалію ти все це втратив...
Пройшло вже декілька місяців, тебе всі шукали, але так і не знайшли...
Єдиний хто не втрачав надію що знайде тебе, це твій - брат, який весь час шукає тебе. Ти починаєш божеволіти, вже і сам не розумієш що реальність а що ні... - після цих слів батько розчинився у повітрі, немов згусток матерії.
— Він там, — вказала Ольга, її голос змішався з відчуттям страху і надії.
Ми почали підніматися вузькими сходами, що вели на вершину крана. Кожен крок здавався нескінченним, металеві конструкції скрипіли під нашою вагою. Вітер пробирався крізь наш одяг, роблячи підйом ще більш небезпечним. Коли ми нарешті досягли вершини, нас зустріло зеленувате світло артефакту. Ольга простягнула руку, щоб взяти його, і в той момент я відчув щось незвичайне. Світло почало пульсувати, ніби реагуючи на її присутність. — Ольго, обережно, — попередив я, але вона вже тримала артефакт у руках.
Раптом її обличчя змінилося. Її очі стали пустими, а вираз обличчя — жахливим, немов вона побачила саму смерть. Світло артефакту почало
огортати все довкола, і час зупинився.
Лише ми двоє залишились рухатись.
Все довкола завмерло в мовчазній тиші. Я поглянув на Ольгу, і все зрозумів, артефакт затьмарив її розум, наче псі - вплив контролера.
Вона посміхнувшись полетіла вниз разом із артефактом, я намагався схопити її руку... Але не встиг...
Як ратом переді мною опинився мій покійний батько.
- Синку це все дарма! Навіщо це все? Скажи мені? Навіщо ці вбивства, навіщо ці жертви?
У тебе було життя, родина, дім.
Але потрапивши у просторову Аномалію ти все це втратив...
Пройшло вже декілька місяців, тебе всі шукали, але так і не знайшли...
Єдиний хто не втрачав надію що знайде тебе, це твій - брат, який весь час шукає тебе. Ти починаєш божеволіти, вже і сам не розумієш що реальність а що ні... - після цих слів батько розчинився у повітрі, немов згусток матерії.
Коментарі