Я сидів на краю бетонної плити, споглядаючи на сірий горизонт, де важкі хмари зливалися із землею. Віддалений гул вітру і хрипке каркання воронів створювали атмосферу тривоги. Я згадав останні слова брата: "Якщо щось станеться, знайди мене в Зоні." Тоді я не надав цим словам особливого значення, але тепер, коли брата не було вже кілька місяців, я розумів, що це був заклик про допомогу.
Чорнобильська Зона Відчуження завжди була місцем, яке викликало у людей страх та цікавість одночасно. Серед сталкерів ходили легенди про скарби, артефакти з неймовірними властивостями та загадкові явища, що порушують закони фізики. Але найстрашнішими були історії про тих, хто намагався повернутися, але ніколи не вийшов за межі Зони.
Я знав, що дорога буде небезпечною. Я приготував все необхідне: старий АК-74, трохи патронів, аптечки, консерви і рюкзак із запасом води. Найважливішим було зберегти спокій і не піддаватися паніці. У Зоні паніка може вбити швидше за кулю.
З першими променями сонця я вирушив до кордону Зони. Там я зустрів свого старого знайомого сталкера на прізвисько Вовк. Високий, худий чоловік із пронизливими блакитними очима, Вовк був відомий своїми знаннями про Зону та вмінням знайти шлях навіть у найскладніших умовах.
"Ти справді вирішив іти?" — запитав Вовк, кидаючи погляд на мене.
"Мушу знайти брата," — твердо відповів я йому.
Вовк мовчки кивнув і простягнув КПК. "Ось, тут позначені найнебезпечніші аномалії та місця, де бачили мутантів. Тримайся ближче до південних руїн, там менше радіації."
Я взяв КПК і подякував. я знав, що попереду чекає багато випробувань, але бажання знайти брата було сильніше за страх. Я оглянувся на цивілізацію востаннє і крокував у глиб Зони.
Вже за кілька кілометрів від кордону я  відчув перші ознаки зміни. Повітря стало густішим, наче насиченим електричним зарядом. Трава виглядала дивно, ніби покрита тонкою плівкою, яка мерехтіла на сонці. Я зупинився, щоб дістати прилад "Відгук"
який мені подарував Вовк. Пристрій запищав, вказуючи на підвищений рівень радіації.
"Це тільки початок," — подумав я і рушив далі.
Незабаром я почув шурхіт у кущах. Раптом із густої рослинності вийшло дивне створіння — схоже на кота, але більше у розмірах, і огидніше в сотню разів, створіння завило пронизливим звуком, який лунав ехом навкруги, звір із зеленими очима, які світилися в темряві стояв та дивився на мене. Я  також зупинився, намагаючись не показувати страху. Мутант підняв голову, принюхуючись, а потім зник так само швидко, як і з'явився.
"Треба бути обережним," — пробурмотів я собі, продовжуючи свій шлях.
До кінця дня я дістався до старої покинутої будівлі, яка могла слугувати тимчасовим укриттям. Оглянув приміщення, я перевірив усі кути і лише тоді дозволив собі трохи розслабитися. Я розпалив маленький вогонь, дістав консерви та став планувати свій наступний крок.
"Брат, де ж ти?"  — тихо промовив я до себе, дивлячись у полум'я.