Стоячи на краю Зони, я вдихнув повітря, що було насичене запахом моху і старих руїн. Переді мною розстилалася покинута Прип'ять, її занедбані будівлі мовчазно свідчили про давню катастрофу. Сірі багатоповерхівки, вкриті іржею і пліснявою, нагадували про місто, яке колись було повним життя. Тепер тут панувала тиша, порушувана лише шепотом вітру, що грався з мертвими листками на асфальті.
Я відчував легкий холод, що пронизував мене до кісток, хоча на вулиці було тепло. Це відчуття не залишало мене з того дня, коли я втратив своїх товаришів під час операції в Зоні. Вони загинули тут, і я поклявся дізнатися правду про це місце. Зона змінила мене, але я не дозволю їй зламати мій дух.
Мій шлях привів мене до старого мосту, що вів до центру Прип'яті. Міст був вкритий іржею, а його балки скрипіли під вагою часу. Я обережно ступав по прогнилих дошках, постійно озирався, намагаючись помітити будь-яку загрозу. Ніколи не знаєш, що може чекати за наступним кутом — аномалія, мутант або інший сталкер.
Досягнувши іншого кінця мосту, я почув незнайомий звук — наче шелест, але більш глухий і монотонний. Вирішивши перевірити джерело звуку, я попрямував до покинутої школи. Її вікна були вибиті, а двері відчинені настіж. В середині панувала темрява, і лише подекуди промінь сонця проникав крізь тріщини в стінах, створюючи примарні тіні.
Раптом я побачив людину. Вона стояла неподалік від входу, намагаючись обійти аномалію типу "желе" — прозора, мовби желатинова сфера, що пульсувала синім світлом. Це була жінка, одягнена в захисний костюм, з рюкзаком за плечима. Вона виглядала збентеженою і невпевненою, що було небезпечно в таких умовах.
Я підійшов ближче, і вона обернулася до мене. Її обличчя було серйозним, але в очах блищала рішучість.
— Хто ти? — запитала вона, оглядаючи мене з голови до ніг.
— Артем, але друзі називають мене Шрам, — відповів я. — А ти хто?
— Ольга. Я науковиця. Мене направили сюди, щоб досліджувати аномалії та знайти спосіб зупинити розширення Зони. Мені потрібна допомога.
Її слова здивували мене. Науковиця, яка просить допомоги у сталкера?
Це було незвично, але я відчув, що можу довіряти їй.
— Добре, — сказав я, киваючи. — Разом
у нас більше шансів вижити. Але пам’ятай: Зона не прощає помилок.
Ми рухалися через покинуті квартали Прип'яті, обережно ступаючи по зарослому мохом асфальту. Здавалося, що саме місто затаїло подих, спостерігаючи за нашими кроками. Сонце ховалося за хмарами, створюючи примарне освітлення, яке лише підсилювало відчуття загрози. Будівлі навколо нас стояли порожніми скелетами, з вибитими вікнами і зруйнованими стінами. Колись це місто було повним життя, але тепер воно перетворилося на справжнє пекло.
Я не міг позбутися відчуття, що за нами стежать. Кожен звук, кожен рух в тіні викликав підозру. Ольга йшла поруч, уважно вдивляючись у свій детектор, який час від часу подавав слабкий сигнал. Ми зупинялися, коли детектор виявляв небезпеку, і обережно обходили її, завжди готові до несподіванок.
— Що саме ти шукаєш тут, в Зоні? — запитав я, намагаючись зрозуміти її мотиви.
— Є артефакт, який може змінити хід історії, — відповіла вона, не відриваючи погляду від детектора. — Замовник, який найняв мене, вважає, що він здатний вплинути на структуру самої реальності. Я маю знайти його і доставити до наукової лабораторії для досліджень. А ти чому тут - запитала Ольга посміхаючись.
Я не відповів на її питання, тому що сам незнав відповіді...
Такий артефакт міг би бути не лише цінним, але й неймовірно небезпечним. Ми продовжували рух, наближаючись до місця, зазначеного на карті. Це була стара лікарня, ще один символ минулого життя, що тепер стояла пусткою. Її сіра будівля височіла перед нами, мов гігантський привид.
Вхід до лікарні був наполовину завалений, але ми змогли пробратися всередину. Усередині панувала повна темрява, і лише наші ліхтарі пробивали її своїми променями. Ми пройшли через кілька коридорів, повних уламків і обривків старих шпалер. Запах пилу і плісняви був настільки сильним, що важко було дихати.
Раптом ми почули дивний шум. Це було наче сильне муркотіння, але уж занадто лячне, що долинало звідкись знизу.
- "Це Кіт Баюн..." - подумав я при собі, і волів би не зіштовхуватись з цим котиком.
Ми обережно спустилися по сходах у підвал, де цей звук ставав все голоснішим. Я тримав свою зброю напоготові, а Ольга йшла позаду, час від часу озираючись.
Нарешті ми дісталися кімнати, з якої доносився звук. Усередині було темно, але ми змогли побачити слабке світіння на підлозі.
Це була аномалія типу "Вихор" — крихітний вихор, що обертався на місці, створюючи глухий звук. Навколо нього лежали кілька артефактів, схожих на кристали.
Я дістав із кишені своєї куртки болта, та кинув у Аномалію. Як раптом вихор ставав більшим, а потім вибухнув холодним потіком вітру.
Ольга нахилилася, щоб взяти один із артефактів, але я зупинив її.
— Обережно, це може бути пастка, — попередив я.
Вона кивнула і за допомогою спеціального інструмента схожого на великі щіпці, обережно підняла артефакт. Це був маленький, але дуже яскравий камінь, що випромінював слабке блакитне світло. Ольга сховала його у свій рюкзак і ми почали рухатися назад.
Коли ми виходили з підвалу, я відчув, як щось змінилося у повітрі. Моя інтуїція підказувала, що ми не самі. Раптово ми почули кроки, що наближалися до нас. Я жестом показав Ользі сховатися за стіною, а сам підняв зброю, готуючись до можливого нападу.
Невідомий наближався, і в тиші ми чули, як він важко дихає. Нарешті, у світлі нашого ліхтаря з'явився чоловік у захисному костюмі сталкера. Він виглядав втомленим і пораненим.
— Допоможіть... будь ласка... — прошепотів він, і я побачив кров, що текла з його рани.
Ми вирішили допомогти йому, але я розумів, що довіряти тут важко. Я залишався напоготові, а Ольга надала йому першу допомогу.
Коли дівчина перемотувала йому ногу, він почав розповідати як зустрівся з мутантом схожим на великого кота, той його поранив, і коли мутант кинувся на нього зверху, він вистрілив всю обойму у те створіння.