Не буває нічого страшнішого для даних за криптоволи. Петі, Цербери – це особливий вид, котрий поволі та не поспішаючи шифрував дані. Десятки антивірусних компаній по всьому світу бились в груди, що знайдуть спосіб з цим боротись. Але марно. Може колись знайдуть, але доки цього не сталось Віктор Мар'юк, кіберкрадій спокійно робив свою роботу. Проникнути в офіс компанії Rendering-software, виявилось просто. За день до того він за допомогою написаного Сією софта зчитав дані пропуску одного з працівників. У компанії де працює понад три тисячі людей він швидко став 3001-им. І ось він проник у маленьку темну серверну, зі свого нетбука підключився до них і почав витягувати все, що було потрібно. За корпоративну інформацію завжди платять добре. На нетбуці довгі рядки коду в командній строці. Троянський кінь заліз у систему і тепер швидко стягував дані на вбудований ssd нового покоління. Закінчивши, Тост запустить і криптовол, щоб підчистити сліди. Сисадмін розбиратиметься кілька днів, а Віктор вже проникатиме в іншу компанію.

У свої двадцять два він виглядав на свій вік. Лице зовсім не показне, бліді невиразні губи, сірі очі, насуплені чорні брови. Русяве волосся він спеціально не постриг і не помив. Ще, для годиться, він одягнув окуляри та трішки сутулився, виглядаючи ще худішим. Типовий айтішник. Він прислухався, чи бува нікому не захотілось глянути в серверну. Він не хотів застосовувати силу. Написав Грибу, що інформація вже скачана, залишилось лише підчистити після себе...

Світло по всьому периметру зникло. Звісно, в компанії були системи упс та стабілізатори, але їх вистачить лише зберегти свою роботу. Тост не переймався б за таке, але інстинкт говорив, що варто. Жодних планових робіт харківські електрики не планували.

- Зберігайте спокій і покиньте приміщення! – за дверима почувся голос охоронця. Люди злагоджено крокували по коридорах. Віктор закрив нетбук, заховав його в наплічник. Ніж та пістолет він не брав, оскільки на вході був металодетектор. Та й не чекав він неприємностей, хоч вони й стались. Тост обережно вийшов з серверної, приєднався до натовпу. Зливатись з людьми Віктор вмів ледь не краще за хакінг. Натовп захоплено перешіптувався про вимкнення електроенергії та пожежу. В такій компанії цього не могло бути. Але Віктора то вже не хвилювало. Дані в нього, а копії зітруться лише повернуть електроенергію.

Я все взяв. Відправив повідомлення Грибу. Старий радітиме. Віктор швидко відділився від працівників, перейшов дорогу і спустився в найближчий метрополітен.

Те, що це було помилкою він зрозумів, коли за ним спустилось ще двоє осіб в чорних спортивних куртках. Він дістав телефон. Сія розробила софт, який дозволяв підключатись майже до будь-якого смартфону. На дисплеї висвітлилось два телефони, проте це все. Вони зашифровані. А шифрують їх лише його колеги по цеху. Три хакери в одному метрополітені — збіг!

- Чимось можу допомогти? — Віктор зупинився, повернувся до них лицем.

- Можеш. Сумку поклади і йди, куди збирався.

Віктор не зрушив з місця. Один з них дістав ніж. Інший хруснув пальцями.

- Повторюю ще раз, — повторив один з них. — Клади дані, які вкрав і йди куди йшов.

Віктор мовчки запхав руку в кишеню. Намацав там маленький emp пристрій. Ресурс в сплячих собак був обмежений, але вибирати не доводилось. Так просто відступати він не хотів. Вимкнув смартфон. Коли він запустить emp — згорить вся техніка, всі електричні прилади, котрі були ввімкнені.

Той, що з ножем, кинувся вперед. Віктор чув, як розганяється його власне серце. На мить йому розхотілось захищатись. Стало цікаво, відчути, як ніж пробиває шкіру під грудьми та шкрябає по кістці. Відчути подібне знову...

Але це була лише мить. Імп послав потужний електромагнітний імпульс, перегружаючи все електричне навколо. Все, що не вимкнене – згорить. Тост про всяк закрив одне око, щоб потім краще бачити в темряві...

Світло вимкнулось. Ввімкнені телефони хакерів вибухнули прямо в кишенях. Крики, лайка — ніхто не зрозумів, що сталось. Скориставшись цим, Віктор перехопив ніж у нападника. Потягнув руку на себе, зробив важіль на ліктьовий суглоб, доклав сили — хрускіт, крик болю, дзвінкий стук металу об бетон. Лікоть вивернутий в інший бік – більше він не зможе нормально згинати руку. Пробив ногою в колінну чашечку — тепер той не зможе ходити ще довго. Крик агонії відбивався од стін метро. Можна було тікати, але Віктор розумів, що не може втратити перевагу і, підхопивши з землі ніж, кинувся на іншого нападника...

Коли світло в метро знову ввімкнулось, люди знімали, котрі щойно спустились, знімали на камери смартфонів два покалічені тіла.