На наступний день я розповіла друзям про те,  як забула ім'я власного брата. Думала вони будуть сміятись...  Ну,  взагалі то вони трохи посміялись. А потім Рената сказала,  що таке з усіма може статися. 

Уроки,  перерви...  Звичайний шкільний день.  Але дещо пішло не по плану.  Посеред 4 уроку мені зателефонував тато. Я вийшла з класу і відповіла на дзвінок.
– Роні,  не ходи сьогодні до дому. Це надто небезпечно! – сказав тато.
– Що..?  Чому..? – відповіла я.
– Прошу,  Роні... – це була остання фраза,  яку він сказав. Навіть не договорив...  просто замовк...
– Чому..? Що трапилося..?  Тату? Тату!?  Що трапилося!? Чому не ходити до дому!? Тату..!? – кричала я в телефон, та це було марно.  Він не відповідав.

Мені довелось вернутись в кабінет.  Але я не могла зосередитись на матеріалі уроку.  Я все думала про татові слова. 
– "Він не подзвонив би просто так посеред уроку,  особливо з такими словами.  Може щось трапилось? Точно,  щось трапилось!  Може мені треба вернутись до дому,  і байдуже що він заборонив?  Якщо щось трапилось я мушу допомогти!!!  Але...  що могло трапитись?  Люди не знають про вампірів. Більшість в нас не вірять...  Що мені робити!? Я не можу просити у друзів допомоги. Вони не мають знати,  що я – Вампір. Але я маю допомогти батькам!  Гаразд,  розповім друзям про татовий дзвінок" – з такими думками я добувала останні години в школі. 

Після уроків розповіла про татовий дзвінок.
– Якщо тато так сказав,  отже краще не ходи до дому.  – сказала Моніка.
– Так,  Моніка права.  Раптом щось небезпечне для тебе? – сказала Рената.
– Ми переживаємо за тебе.  – сказав Тоббі.
– Краще не ходи сьогодні до дому.  Заночуй в когось...  – запропонував мені Джейсон.
– Я.. Я...   Я вже й не знаю що робити. – на очі наступили сльози.  Стоп,  вони не мають бачити як я плачу.  Ні!
До нас підійшов Рей. Той ще задавака. І мені він геть не подобається...  можливо,  навіть ненавиджу його.
– Не знаєш що робити?  А я тобі навіщо? – спитав він.
– В тебе забула спитати! Йди куди йшов! –  огризнулась я.  На душі ставало все тяжче й тяжче. Я навіть не здогадувалась,  що там могло статися такого,  що мені не можна вертатись.
– Я лиш хочу допомогти... – відповів Рей.
– Відчепись.  Це не твоє діло! – викрикнула я.
– Справді,  Рей,  йди своєю дорогою.  Облиш її. – сказав Джейсон.
– Я... Лишіть мене.  Я в усьому розберусь. – Сказала я і пішла до парку.