Ми вже наближались до поселення, як до нас одразу вибіг Родез. Побачивши наш жахливий стан, він спочатку зніяковів, але в мить зібрався й перехопив Лауру до своїх рук. Відчувши що ми нарешті в безпеці, в мить відчув усю ту біль що скопилася в тілі, і я знепритомнів. 



*Клац*


-О, Вайте, ти знову тут, я не помилився. Ходімо, тебе хочуть бачити.



Підвівшись із за стола, я вийшов з таверни. Йдучи широкою вулицею вимощеною з брущатки, повз дорогі кам’яні будинки, ми прибули на місце. Величний будинок стояв навпроти мене, з вивіскою двух голового оленя, що дивиться по різні боки, зі щитом на грудині. Це був мисливський будинок. Відчинивши різні двері, я увійшов уже сам до середини. Хм, яке приємне місце, пронизане різноманітними спогадами. Підійшовши до столу, я показав браслет Індиго з серійним номером «687» й назвав цифри «919». Хоч мене тут й давно знають, але без цієї процедури ніяк.



-Вітаю містере Вайт, ми вже на вас зачекались. -Промовив до мене місцевий куратор.



Ех, й ні хвилини відпочинку, коли ж я буду витрачати свї золоті кноти? Завдання за завданням, але що вже поробиш, такий мій шлях. Я зроблю цей світ краще.



-У нас для вашої группи нове завдання, ходімо до приватного залу. -Продовжував куратор.

-Вашої группи? -Запитав я, не розуміючи про що він говорить.

-Ах, так, вас ще не попередили, зараз про все дізнаєтесь.


Ми пройшли до залу, де на нас вже чекала дівчина, що мала довге темно червоне волосся, котре розливалося на плечі, гоструваті вуха, худорляве підтягнуте тіло, довгі чорні рукавички по лікоть, що щільно облягають руки, з пристосуванням у вигляді магічних каменів на долонях. Точно, сьогодні я трохи задивився на неї у таверні. Знов лиш на мить глянувши на мене, вона закотила очі.

-Пф, і ви гадаєте, що цей хлопчисько буде мені чимось у нагоді?- Різко промовила дівчина.


Це вона про мене? Ну і манери в неї, ти диви.

-А це ще хто? Невже розмова шла про неї? - Трохи на емоціях запитав я куратора.

-Ось тому, вам обом ніхто нічого й не казав за здалегіть. -Зітхаючи, промовив куратор.

-Двоє видатних мисливців, що завжди працюють по одинці. Я нічого не маю проти цього, але зараз зовсім інша ситуація. Нам необхідно аби ви попрацювали разом цього разу. -Продовжував він.


-Цц, і що ж такого вже трапилось, що до мене хочуть приєднати якогось юнака? 



Поки вона кидала скарги в мою сторону, я всівся за камьяний круглий стіл, що був осіяний різноманітними візерунками. Мені хоч й двадцять років, але чути це від неї було якось образливо.

-Слухай, я не знаю що ти там собі навигадувала, але зосередься будьласка на доповіді куратора, а то так і запам’ятаеш лише моє молоде личко. -Відповів я, закривши очі.

Так, здається влучно сказав. Заплющивши очі, я почув «безмовний шопіт» мани. З ким би я не спілкувався про це, але ніхто й гадки не мав що це таке, здається, це така моя особливість, відчувати напруження в мані. Але зараз не про це, чому це я його чую!? Відкривши очі, я інстенктивно потягнувся за мечем, що був обпертий об стіл, але що відбувається? Ця мисливиця, видершись на стола, збирала у руці добрячу вогняну кулю. Що? Навіщо!? Через мить ця куля полетіла в мою сторону. Зробивши крок назад, я розбив її своїм темнофіолетовим мечем. Куля за кулею летіли у мою сторону, які я лучно продовжував блокувати. З кожним магічним пострілом, вона підходила все ближче. Куратор просто дивився на все без єдниної емоції, на його очах, немов дітлахи бавились, але тут й померти можно, він точно правильно прочитав обставини? Наблизившись, вона випустила сильний спалах світла, що освітив кімнату. Чорт, нічого не бачу. І раптом я знов чую «шопіт мани» у себе під боком. Вона в притул мене готує закляття у пахви, де немає броні, непогано. Відчуваючи ману, жо збирається в їі лодонях, я вдарив локтем по руках, але закляття було вже готове, й влучило мені в ногу. Розвертаючись, плоскою стороною меча, я відкинув їі прямісінько в шафу, але за допомогою магії вітру, направивши собі за спину, вона компенсувала силу поштовху, й встала рівно на ноги, в метрах чотирьох від мене. 



-Досить. -Спокійно промовив куратор.

Ми ще довго могли продовжувати, але сенсу в цьому було мало.

-А ти, на щось та й згодишься. -Промовила вона, з трішечки меншою зневагою, але все таким же горділивим тоном.


-Яке тебе зовуть в цих місцях? -Звернулась вона до мене.


-Вайт.


-Вайт? Яке простацьке прізвисько.. моє Ельна.



*Клац*



Отямився я вже у ліжку, в якійсь деревьяній хатині. Мене як раз перев’язували. Побачивши, що я відкрив очі, дівчина що доглядала за мною затаїла дихання й вибігла з кімнати. Через мить до кімнати увійшла та сама знахарка, що доглядала мене раніше. 



-Вітаю Вайте, я дуже рада що ви отямились.

Так значить я знов знепрітомнів. Не дивно. І знов побачив свої спогади.


- Дуже дякую що наглянули за мною.

-Пусте, це ми повинні дякувати вам, я краєм вуха чула що сталось. -Відповідала знахарка.

-Скільки я пролежав? 


-Здається, десь днів вісім.



Диво що я взагалі живим повернувся, з такими ранами й витраченими силами.



-А ось, що до вашої хвороби.. я так розумію, пляма стала більшою?-Цікавилась знахарка, оглядаючи мій стан.


-Здається що так.

-Хм, виходить ця битва якось вплинула на тебе, думаю не в кращу сторону. Щоб там не трапилось, але намагайся не доводити до цього знов.


-Так, буду мати це на увазі. 



Отже мені не здалося, пляма й справді трохи збільшилась. Тут до кімнати увійшли Жореан з Йорином.


-Вайте, скілки можно боки відлежувати.- До мене підбіг Йорин, знов зі своїми жартами.

На його обличчі читалась радість, певно вони досить хвилювались. 
Жореан мовчки підійшов до ліжка.

-Бачу тобі вже краще? -Зі спокійним лицем, на якому читалась легка радість, запитав мисливець.


-Начебто як. -Відповів я, натягнувши трохи посмішку.

-Це добре, ми переймались, ти просто впав, й ні на що не реагував, ми вже думали ти вмер. Але добре що це не так, зараз вправні мисливці на вагу золота. -Сказав Жореан посміхнувшись.


-Вайт!

До кімнати увірвалась дівчина, лице котрої було вкрите сльозами. Лаура кинулась до мене в обійми. Жореан взяв за плече Йорина й повів на вихід, котрий не сильно поспішав лишити нас. Знахарка теж вийшла, проводивши мене неоднозначним поглядом.


-Я так рада, я так рада. Я вже й не знала що думати, ти ніяк не приходив до тями. Вісім днів пролежав.. дурень.. -Сказала Лаура, окотивши своїми сльозами моє тіло.

-Все гаразд, я тут, зі мною все добре.-Відповідав я тихим голосом, поглажуючи такі приємні русяві кудері волосся. 


-А ти як, як твоє самопочуття? - Стурбовано запитав я.

-В мене все добре, не переймайся. Мені розповіли що ти зустрів Лісну Діву, котра зцілила нас с Жореаном. Оце дивовижно, правда? -Трохи хлюпаючи, продовжувала вона.


-Й справді. 


Навіть не хочу й думати що могло би статись, якби не та зустріч. Ми ще довго лежали в обіймах, розмовляючи про пережите.


Наступного дня я дізнався, що до міста прибуло підкріплення мисливців, котрих покликали згодом після нашого повернення. Зараз вони прошукують ліс, але майже нікого не зустрічали, лише поодиноких павуків де інде що лишились. Також вони знайшли те саме дивне місце битви, але щоб не привертати зайвої уваги в мисливських будинках, Жореан сказав що я мужьно повів всіх до бою, і спілними зусиллями перемогли ворога. Думаю це правильне рішення, бо якщо почнуться допити, як пояснити той мій невідомий стан зі своєю міткою. Як мінімум, доволі дивно що одна людина здолала стілки монстрів. Навіть для дванадцяти мисливців це було занадто, але Жореан сказав, що питань з цього приводу не буде. Тож мені підвищили ранг до Червоного як і Жореану й виплатили по сто золотих кнот, а Лаурі та Йорину - до Срібного, і також отримали винагороду, у розмірі восьмидесяти золотих кнот. Хоч вони й хотіли віддати винагороду, я на відріз відмовився. Але й це вони передбачили, тож вони просто замовили мені нових обладунків з мечем. Ну які ж гарні в мене друзі.