Сьогодні я прокинувся досить бадьорим, по снідавши з Мартіном, я пішов забирати свої нові обладунки. Минуло вже два тижні як я отямився, після лісної подорожі. Мене ледь не кожного дня навідували мої товариші, приносячи всілякі смаколики. Лаура бувала рідше, але проведений разом час, з лихвою компенсував це.

Мені ще наснились декілька раз павуки, гадкі створіння. І також пригадується цікавий дивний сон. Коли я втратив свідомість, я бачив дівчину, здається вже в друге з моменту «Пробудження», це точно якась зачіпка, також пригадую цифри з браслету, рангу Індиго. Здається «687» і мій код «919». Тож спершу я вирішив зайти до Мисливського будинку по дорозі. 


-Вітаю кураторе.- Я привітав його, назвавши кодові цифри.


-Добрий день містере Вайт, що вас привело сюди, невже знов хочете на завдання?


-Ні, поки що ні, я до вас із особистим запитанням, зможете відповісти?
-Ну, ти добре нам допоміг, тож запитуй, а там подивимось.


-Чи є у вас інформація, стосовно мисливця рангу Індиго, з номером «687» і кодом «919»?


-Хм, а на що цікавишься?


-Складно сказати, дивлячись що ви мені скажете стосовно цієї інформації.


Ще подумавши деякий час, куратор дістав свою записну книгу, й почав гортати. Але з часом дістав іншу, а потім іншу. Цікаво. Догортавши останню, він безвиразно закрив її, й взглянув на мене.

-Так, такий номер є в записах, Мисливець рангу Індиго.

-І де він рахується, або рахувався!? -Трохи збентежено запитав я.

-Нажаль більше я не можу вам сказати, вибачте.


Я трохи розчарувався, але це вже щось, хоча й мало про що говорить.

-Я розумію, дякую й на цьому.

Але якась дуже важлива відповідь на запитання могла бути так поруч. Ну, нічого не вдієш, такий вже тут устрій. Я точно був мисливцем раніше, отже мої дивні сни, то точно спогади з минулого. Подякувавши куратору, я лишив мисливський будинок.

Дорогою до кравця, я згадував слова Лісної Діви, котрі прокручував у голові вже не в перший раз, але ніяк не міг збагнути що вона мала на увазі. «Цей світ відмовляється приймати тебе» Що б це могло значити? «Так це, чи ні, але саме в твоїх силах врятувати його» цікаво, і що ж саме я маю зробити? Тут би хоч за себе по піклуватись. Чи не можна було відразу сказати що від мене треба? Світ помирає, опануй силу, дізнайся про все. Ну, з останнім хочаб все зрозуміло, я й сам не проти дізнатись. Треба буде знайти того міста з багатими кам’яними будинками, що я бачив у вісні. Там точно мають знайтися бодай якісь відповіді.

Ось я нарешті дістався до майстра, котрий представив мої нові обладунки. Хоч я й трохи переймався що до того, чи все мене влаштує, але дарма. Видно, що вони піклувались про мою безпеку. Може вони і були схожими на попередні, але тут було вдосталь металевих пластин на грудині, на ногах й руках, але не більше ніж потрібно, щоб не заважати рухам. Такі самі наплічники, і навіть із хутром вовка, тільки сірого, котрого Лаура вполювала поки я лікувався після отриманих ран. Гарна робота.

З мечем мене теж не розчарували, на проти, цього разу зброя вийшла куди міцнішою й гострішою. Коваль дуже розізлився, коли дізнався що його роботу так нещадно знищили. Тож цього разу, він підійшов до справи дуже серйозно. Він навіть попросив мене аби я розбив незакалений металевий злиток, котрий нарізався як масло таким мечем. Трохи задумавшись, я подивився на свого магічного каменя. У вісні та чаклунка, на ім’я Ельна, мала в маленьких пристроях на лодонях такі самі камінчики. Як я не намагався, але повторити нічого подібного не зміг. А ось у моєму зламаному фіолетововму мечі також був дивнуватий пустий отвір. Можливо там також був камінь. У вісні я якось не роздивлявся, але тоді зрозуміло як я відбивав ті магічні атаки. Можливо саме таким чином магія і живе зараз, і чаклуни збирають її з особливих монстрів, чи ще якось.


Я пояснив ковалю, що хочу встромити цього камінчика в меча. Спочатку він подивився на мене як пришелепкуватого. Але добре роздивившись каменя, задумався, та гордо прийняв нового виклика. Я попередив що зайду завтра рано в ранці.

Чудово, на сьогодні залишилась лише одна справа. Ближче до вечора я завітав до місцевої таверни. Ми домовились зібратись з моєю групою, як розберемося зі всіма справами. Стіл вже був накритий смачними м’ясними стравами. Оленина, гусак, свинина, смажене в’ялене, на любий смак загалом. До всього цього овочі, свіжі та мариновані. 



-Вітаю Вайте - Звернувся до мене Жореан, потиснувши руку.

-Привіт.

-Вайте, ну нарешті прийшов, без тебе заборонили починати, м’ясо вже холоне.- Підбіг с задиранням Йорин.

-І я радий тебе бачити, вибачте жо запізнився. -Привітався я й з ним рукопотисканням.

-Та то нічого, головне що ми всі разом нарешті зібрались, я такий радий. -Продовжив він, широко посміхаючись.

За його спиною стояла соромливо Лаура. Я підійшов, ніжно обійнявши її.


-Привіт, я радий тебе бачити.- Тихо прошепотів я на вушко.

-А.. ага, і я тебе щаслива бачити. -Ще сильніше притиснулась вона.

Всівшись за стола, вечір розпочався не спішно. Нам подали кухилі з пінними напоями, й бесіда по троху стала литись струмочком. Ми згадали про товаришів, котрі віддали хоробро свє життя в битві. Їм навіть встановили невеличкого кам’яного монумента, з написами їх імен, в центрі міста. Згадали про саму битву. Але згодом, не без старання Йорина, ми вже трохи розвеселились.

-Уявляете, просто взяв, й відправив мене своєю лодонею до польота, ха-ха, я вже думав точно помру, оце силища в тебе друже, щей всіх переміг власноруч, ха-ха-ха. -Йорин розповідав про пережите.

-Слухай, а візьми мене до себе в учні, я теж хочу стати сильнішим. -Звернувся він до мене.

-Ха-ха. -Тут і я засміявся.

-Гарний жарт, я і вчитель? Не вигадуй. -Я різко відмовив.

-Та чого, я думаю було б дуже весело, покажеш мені всілякі штучки, трюки свої, таким здоровезним мечем махати в мене навряд чи вийде, проте я і зі своїм непогано впораюсь. Ось побачиш, одного разу, я тебе неодмінно переможу! Ха-ха-ха! -Хильнувши зайвого, Йорин розійшовся.

-Так, з нетерпінням чекатиму цього. -Посміхаючись відповів я, відпиваючи зі своєї чарки.

Напої оновлювались один за одним. Жореан розповідав про свої пригоди, про те як переміг кам’яного змія з двома головами. «Ох, так це вже ж було, давай щось про друге» - Все вкидував Йорин у його промову, а той мов й не помічав, від чого Йорин трохи злився на того. На моєму обличі оселилась легка посмішка, Лаура прилинувши до мого плеча здається теж почувала себе гарно. Її щічки покрились легким п’яним рум’янцем, а карі очі все дивились то на мисливців, що дражнили один одного, то на мене, котрий здається був у спокої, але наче щось таки турбувало його.


Настала ніч, й прийшов час росходитись. Ще трохи поговоривши біля воріт таверни, ми розпрощалися з Жореаном та Йорином. Я проводив Лауру до дому.

-Хоч й побаченням це тяжко назвати.. але я рада, що можу тебе знов бачити. - Сором’язливо звернулась Лаура.

-Так, мені теж приємно коли ти поряд.
-Зажди, я зараз. 

Вона забігла до дому, й вже через мить повернулась, щось тримаючи у своїх руках за спиною.


-..Це тобі.

Вона сором’язливо простягнула різного витонченого лука. Яка гарна робота. Хоч і тугий, але якраз підходить для моєї сили. Неперевершено.

-Він дуже гарний, дякую тобі. - Відповів я, прийнявши не заслужений подарунок.

-Як в знак нашої першої зустрічі. -Cказала вона зашарівши.

-І справді.
-Наступного разу, влаштуємо нормальне побачення?

-..Звісно що.

Чому я засумнівася? Так.. цьому є причина. І певно вона теж це відчуває. Ми попрощались палким поцілунком. Підходячи до дому мене окликнули.

-Вайте, зажди. -Промовили до мене.

Озирнувшись я побачив трохи суворого Жореана.

-Чомусь мені здається, що ми бачимось в останнє.

Ох цей мисливець, від нього важко щось приховати. Не те що б мені кортіло цього, але інших варіантів я не бачу.

-І як ти здогадався? - Запитав я.

-Та у тебе ж все на обличчі написано. Може й не всі помітили, але мені це знайомо. Багато хто живе в цьому місті, не звідси родом. Як і я свого часу покинув домівку, я бачу в тебе ті ж самі риси, що ти намагаєшься приховати.

-Хочеш мене зупинити?

-Ні, що ти,  хіба я можу. В твоєму становищі, можливо я вчинив би так само. За Лауру не переймайся, я їй все поясню, хочаб спробую..

-Так, дякую друже, я повинен розібратись у ситуації в котрій опинився. А доти, я небезпечний для оточуючих через це «прокляття», і точно не хотів би нашкодити комусь із вас. 
-Так так, мені це можеш не пояснювати.. Шкода що наше місто лишає такий мисливець, але що вже вкоїш. Нехай щастить, і бережи себе. Хто зна, може ще й побачимось.

-Ще раз дякую, бувай Жореане.

-Бувай Вайте- Сказав мені червоний мисливець, вже йдучи, махаючи рукою із за спини.


Я повернувся до дому, із тягарем на душі, що якийсь ще час, не давав мені спокійно заснути. На ранок, зайшовши до дому Мартіна, й лишив п’ять золотих кнот, віддячивши за доброту його, поки він спить. Повернувся за мечем, котрий вже був готовий. Камінь світився прямісінько між гардою та лезом.

-Все одно не розумію на що воно, але тримай. -Промовив коваль, простягнувши вдосконаленого меча.

-Дуже вам дякую.

Я лишив два золотих, й пішов. Честно кажучи, я й сам поки не до кінця розумію як це має працювати, але впевнений що роблю все правильно. Взявши меча до рук, я відчував у ньому «шопіт мани», я точно робив так раніше. Зайшов на ринок купити припасів в дорогу та особисту карту материка, та придбав дорожнього коня у стойлі.


Дорогою на виїзд мене побачив фериш Родез. Все зрозумівши, він гордо помахав рукою на прощання. Верхом на коні, я покланяв головою у відповідь. Я вирішив тримати курс на Ромондаг, де знаходиться бібліотека, про котру мені розповіла знахарка. Буде не погано спочатку знайти якісь підказки стосовно мого стану. Трохи постоявши, із тяжким сердцем, я рушив у дорогу.

-Пробач..