Задвивляючись у чисте небо, лежачи на спині, я намагався зрозуміти що ж сталось. В голові порожньо, сил майже не відчуваю, з мене мов виcмоктали всі органи з м`язами. По троху по малу, я зміг прийняти положення сидячи. Те що я побачив, не вкладалось в моїй голові. Поруч зі мною встромлений меч, що був везь побитий, в зазубринах, місцями надколотий, а десь кислота проїла його. Встромлений він був у купу мертвих павуків, що створили зі своїх тіл пагорб, заввишки метрів пять, зі мною на горі. На вколо все обгоріле, деякі обуглені дерева ще тліють, та де інде розкидані тіла членистоногих, мов саме пекло залишило свій слід на землі. Точно, була несамовита бійка, і.. чорт, чому я не памьятаю? По троху я злазив з цього брухту мертвичини, моє тіло відмовлялось слухатись. Я ніколи не відчував такої втоми. Крім того, усюди подряпини, нога що ще досі кровоточила, пробите плече, моя броня перетворилася на лахміття. Cил навіть особливо думати про щось бракувало.


Нарешті злізши, мій розпливчатий зір вловив знайомий силует. Я побачив Жореана, що сидячи в стороні тримав на руках Лауру. Точно, як вона? Крок за кроком мої ноги ледь кралися, шаркаучи пробиту кінцівку за собою. Все ближче наближаючись, повз тіла розмордованих павуків та залишки мисливців, Жореан нарешті подивився в мою сторону. Його прігнічені очі що секунди ставали ширшими, немов не могли повірити що бачать мене.


-В-вайт?- запитав він мене, трохи збентеженим голосом.

-Це справді ти? Відповідай! -Продовжував він, піднявши тон та потягнувшись за своїм мечем. 



Що таке? Я чую в його голсі страх. Чому він мене боїться?



-Так, авжеж це я. Що трапилось? - Запитав я, справді не розуміючи.


-Ти що, не памьятаєш?! Хоча.. воно й недивно, ти навіть на людину мало чим був схожий. Коли Лаура знепритомніла, ти ніби збожеволів. В тобі відчувалось щось справді темне. Схопивши меча, ти почав кромселити все навкруги і навіть ледь нас не повбивав… Я встиг схопити Лауру, але Йорин.. він намагався оговтати тебе.. 



Ні, про що таке він каже? Я не міг.. але.. гадаю він не стане брехати. 



-Я мало що бачив у тій різні, але після того, як я схопив її, краєм зору бачив як його тіло відлетіло десь у сторону. Отямився я нещодавно, але поки нікого в живих не знайшов. Слухай, як би там не було.. але якби не ти.. я би точно загинув. Тож дякую.. - Казав Жореан, сурово вдивляючись у мою сторону.

Мій погляд знов устрімився до гори. Прохолодний вітер колише моє брудне волосся, що колись було білосніжним. Мої думки стали копирсатися у спогадах. Якби не я? Зовсім не можу второпати. Пам’ятаю, що побачивши Лауру непритомною, я піддався якомусь сильному почуттю ярості, а потім, моя свідомість потмянішала. Невже це й справді моїх рук діло? Я подивився на свої ізодраті руки, на котрих не було й живово місця.

-Як Лаура? -Запитав я.


-Вона не притомна, але поки жива. Втратила забагато крові. Я перев’язав її рану, але нам треба якомога швидше повернутись до Стейму. Але поки.. ходи сюди.- Промовив Жореан трохи розслабившись, та дозволивши мені підійти.


-На тебе боляче дивитись, треба обробити твої рани. Якщо й ти знепрітомнієш, я тебе точно не дотягну. 

Взявши ліки, що вціліли з останків поклажі, він обробив мої рани, перев’язав ногу, моє плече й руки, котрими напевно я ще довго бився.



-Точно, а що з Химерою? - Запитав я.

-Як сказати, від неї мало що лишилось. 

Мисливець вказав мені пальцем на місце де вона знаходилась. 

Підвівшись, я побачив розшматоване тіло, що мало було схоже хочаб на щось. 



-Я чув крики цієї потвори, коли забрав від тебе Лауру, а потім всі павуки як один, кинулись на тебе. Я ще пильнував деякий час, та до нас вже ніхто не підходив, а трохи розслабившись, я знепрітомнів. -Розповідав Срібний мисливець.


-То ось воно що. Виходить, вона й справді була їх вожаком, королевою?


-Схоже на те, але це якийсь абсурд. На скілки я розумію, у природі просто не може існувати щось подібне. Чотири види різних істот поєдналися в одноій. Як таке може бути? Але тепер зрозуміло, чому їх стільки збилося. Мурахи живуть гуртом, і якщо припустити що їх властивості передалися химері, то все збігається. -Трохи напружено продовжував розповідати свої думки Жореан.


-Так, твоя рація. -Я лиш погодився, це звучало досить логічно.



Обробивши рани, я пристав сухими губами до фляги з водою, котра трохи повернула мене до життя. Зібравшись, ми віддали шану загиблим воїнам, я взяв Лауру на руки, й ми рушили. Раптом я почув чийсь голос.



-А? Де я? Тут є хтось? Допоможіть! -Почувся крик з під груди павуків.



Розгрібши невеличкий завал, я побачив Йорина. 



-О, як добре, я думав що мені кінець. - Зітхаючи з полегшеням, говорив Йорин, обтрухуючи себе від залишків монстрів.


-Вайте, ти як, так розумію, ти вже прийшов до норми? -Підводячись, питав молодий мисливець.


-Слухай, ну в тебе й силища. А ти точно людина? Ха-ха. - Як завжди почав жартувати він, ледве оговтавшись.


-Вибач за те що трапилось. -Промовив я до нього.


-Ха, то пусте, ми живі, і все дякуючи тобі, а отже й вибачатись тобі нема защо. Тілки більше не лякай так, я думав ти мені всі ребра переламаєш, ха-ха. Але здається в останню мить ти змінив кулак на долоню, й просто штовхнув.


-Добре, тоді дякую, що намагався допомогти. - Сказав я, потиснувши руку Йорину.



Дуже дивна історія, з цим моїм перевтіленням. Я пам’ятаю, що сил вже й так майже не лишалось, а тут кажуть що я всих цих монстрів власно руч переміг. Зі мною явно щось не так. Треба все розповісти як є. 
Я повідав їм свою історію з «Пробудженням» й показав свою мітку на тілі, яка.. Збільшилась? Дивно, невже це якось пов’язано з нею? Якщо подумати, то перед появою химери, вона також дала про себе знати. Вона реагує на монстрів? Якщо так, тоді явно не на всіх. Можливо на якихось особливих, тут точно має бути якась логіка. Тепер, здається, вони краще розуміли ситуацію, і вже білше довіряли мені, хоча з виду, Йорин й до цього не сильно переймався.


Ми рушили далі, повз тіло Химери. І тут я почув, як би це сказати, безмовний шопіт? Він лував від останків химери. Я вирішив підійти й оглянути що це таке, як раптом, якась сила почалась струітися з тіла монстра, й спрямувалась до моєї кишені. Як дивно. В тому кармані знаходився невеличкий темночервоний каміньчик, що мені подарував Мартін. Тепер він з тьмяного перетворився на яскравий, й світло вже було заточено в ньому. Дивлячись на нього я побачив, як в ньому переливається якийсь яскравий згусток. 



-Вайт, що це в тебе? - до мене підбіг Йорин, роздивляючись камінь.


-Невже це магічний камінь? -Продовжував він.


-Магічний? -Я перепитав.


-Так, мені бабця розповідала про них, кажуть їх раніше використовували чаклуни, коли в світі ще панувала мана. Хоч я сам їх не бачив, але за описом, він один в один схожий.



Як цікаво. Якщо припустити, що він поглинув зараз ману з монстра. То звідки вона у монстра? Ох, забагато думок. Потім буду думати, я просто поклав того назад в кишеню й ми рушили далі. Йшли ми здається вірно, по троху просуваючись шляхом до дому. Ми лишили обгорілу частину лісу, й на щастя павуків ми не зустрічали. Можливо, інші просто розбіглися після загибелі королеви. Я взяв з собою на всяк випадок вцілілого одноручного меча, хоча не впевнений що при загрозі зможу дати відсіч у такому стані. Павутиння ставало все менше, а небо яскравіше. Ми чередувались хто несе Лауру, котра так і не приходила до тями, лиш іноді видаючи болючий стогін. Ночували ми просто неба, мені майже не спалося. Тримаючи Лауру за руки, я чекав поки вона прокинеться. Вцілілих запасів ми знайшли десь на три дні дороги. Чи витримає вона… Ми йшли другий день, і вже третій, але попереднього місця привалу ми так і не дістались. Здається, Жореан починає здавати. Його все частіше пронизував болісний кашель, та рани на його тілі стали гноїтись. Не навиджу павуків.  Припасів стає вше менше, як і води. Йорин вже не був таким веселим, він намагався не показувати своїх переживань. Чорт, після такого, просто заблукати у лісі?


День четвертий. Злегка моросив дощ. Ми так нікуди й не прийшли, припаси вже скінчились окрім води, Лаура ще тримається, але їі обличчя вже зовсім бліде, накривши вцілілим невеликим шматком тканини зі свого плаща, я продовжував її нести. Мої очі не бачать нічого знайомого у цій місцевості. Жореан намагається знайти дорогу, хочаб щось примітне, але видно що його стало ще сильніше лихорадити. Ми зупинились по обіду на відпочинок. Сил зовсім не лишилось, кожен крок, немов здоровенного валуна штовхаю. Я задрімав.



-Вайте, дитя що знов блукає лісом. Цей світ відмовляється приймати тебе. -До мене хтось промовляв.


Відкривши очі, я побачив перед собою врудливу жінку, що мала зелене волосся, й древісні ріжки замість вух.

-Так це, чи ні, але саме в твоїх силах врятувати його. Цей ліс, як і світ, помирає. Так не мало бути. Я відчуваю в тобі турботу та сметіння. Прийми себе, та опануй свою долю. -Спокійним голосом промовляла жінка, простягнувши руку до Лаури.



Я не міг проронити й слова, просто дивився зачаровано. В її лодоні зародилось світло, котре розлилося по тілу Лаури, облича котрої, вкрилось легким рум’янцем. 



- Дізнайся про все, й не втрать себе на звивистому шляху. -казала Лісна Діва, йдучи від мене.



Пройшовши повз Жореана, вона також одарувала його своїм сяйвом. Дивлячись на мене зі скорботною посмішкою, вона вказала рукою напрямок поміж дерев, й просто розчинилась.



Розплющивши очі, я побачив як Жореан дивується своєму стану, що йому в мить стало легше, а Йорин не може зрозуміти що він має на увазі. Я подивився на Лауру, хоч вона й досі непритомна, але її лице виглядало значно краще, а від рани на животі не було й сліда. Це був точно не сон, але й Лісну Діву ніхто не бачив. Cкоріш це було щось на межі з реальністю. Я покликав усіх, розповівши що трапилось, вони сильно здивувались, хоча факти сцілення були на лице. 



-Діва показала в ту сторону, думаю вона показала на вихід. -Розповів я.


-А ти впевнений? - запитав Жореан


-Ну, байки про те й говорять, що люди вертались до дому, хто зустріне її з щирим сердцем. До тогож.. напевно це не перша моя зустріч з нею..

-Ох, щасливчик, ось би й мені побачити Лісну Діву. -Засмученим голосом казав Йорин.



На що, Жореан просто потер того по голові з легкою усмішкою. Вибирати нам не приходилось, тож ми й рушили тим шляхом що нам там ласкаво вказали. Напевно, під час мого «Пробудження» саме вона вказала мені шлях із лісу. Я точно відчував як щось штовхало мене у спину. Її слова «Дитя що знов блукає лісом» також свідчили про це. Через пів дня, по вечору ми вийшли з цього лісу на тропу, котра була усім добре знайома, і ще через декілька годин побачився Стейм.