Вірші
Асимільована муза
Це дівча щоранку ламало собі крила, дивлячись в дзеркало.
Малювало на шкірі гримаси, аби схожою стати на інших.
А вони, ніби в знак протесту, зростались в мороз і спеку,
Не пускаючи в чітко відмірену їй суспільством нішу.
Може бути, що вона просто затуляла тій юрбі сонце.
Або помахи крил по квартирах пускали протяги.
І нажаханий натовп, смішні ватяні правдоборці
Узялися виштовхувати її зі свого потяга.
І скривавленими долонями вона билась у їхні двері,
І благала прости, обіцяючи крил зовсім позбутись,
Добровільно хотіла бути стравою на їх вечерях,
Аби тільки їй можна було на них схожою бути.
Те, чого вона прагла, було справжнісіньким збоченням,
Та вони їй допомогли, як нові і надійні друзі...
Так Людина убила в утробі своє Відродження,
Коли шльондрою стала остання у світі Муза...
23
5
4256
Тобі
З любов'ю тобі, моє сонце...
Тканиною білих фіранок,
Забувши про межі пропорцій,
Вершково-какаовий ранок
Малює хмаринами вірші
На неба безкраїй гладіні.
А пари закохані пишуть
Листи з поцілунків проміння.
Вони долітають, доходять
Щасливим своїм адресатам.
Вони перескакують сходи,
Рвучися нагору пасатом
Щоб якнайскоріш відповісти,
Щоб не застигали в чеканні,
Зірвавши терпіння намисто,
Ті, в кого в легенях кохання...
Назавжди тобі моє сонце...
Листи, і засушені квіти
У чаї. Всі ночі у році,
І зорі, безсонням відкриті.
Всі посмішки, сльози, чорнила
На білому полі паперу...
Всі струни думок, усі сили
Я дивом в конверт помістила.
Слова з кардамоном і перцем,
Душі привідкрите віконце.
Назавжди тобі, моє серце,
Назавжди тобі, моє сонце...
13
3
576
. . .
Холодні квітневі колії. Суворий настінний годинник.
Байдужі скляні метрополії і люди із вогкої глини.
І небо дешеве і марлеве, де хмари розмочені ватяні,
Тяжіє притихлими барвами над міста залізними ґратами.
Папір, помережаний цифрами і стіл ледь помітно подряпаний.
Вночі - міцна кава літрами, вдень - одяг, сумом заляпаний.
І сон - наче та профілактика, у смужечку, телевізійна.
Тривожні поснулі галактики, розбуджені сумнівів зміями.
Слова ненароком і поспіхом. Душа, з нелюбові одружена
З холодним тверезим розумом. Мости між бажанням і сушею.
Серйозні дорослі обов'язки, наївні дитячі щоденники.
Коротка сентеція боязко:
життя - це всього лиш іменники.
12
2
552
. . .
Тобі ж є про що розповісти - чому ти мовчиш?
Чому тихо очима взгризаєшся в простір навколо?
Я вже чула усіх: щастя, слабкість, знедолення, тишу,
Та не чула того, хто не губить й не опускає голову.
Так, ти завжди мовчиш. Чи жартуєш. Одне із двох.
Ти смієшся з людей, та найбільше, мабуть, із мене.
Бо якщо тебе не рятують вино і Бог,
Як маленьке дівча враз розв'яже твої проблеми?
Рідше ти застигаєш, холодний, немов метал.
Загартована сталь протікає тобі у вени.
Щось губив ти не раз, та не раз і сам пропадав
У дешевих кулісах, на кимось освистаних сценах.
Те все видно в твоїх зіницях на самому дні -
Я навчилась побачить, коли не зуміла почути.
Там палали пожежі й тонули чужі кораблі
До далеких земель собі креслячи довгі маршрути.
Говорю знову я. Ти мовчиш. Ти мовчиш і смієшся,
Наче граєш зі мною в якусь невигадливу гру.
Але вірю, я розгадаю тебе колись врешті.
Бо цю гру не закінчено, доки я ще говорю.
27
5
4017
. . .
Вона носила квіти у волоссі.
І коли в спину ніж встромляли знов,
Їй невідома була стежка злості -
За промінь світла їй була любов.
Вона завжди вставала дуже рано,
З передчуттям відвертості розмов.
Їй не боліли садна всі і рани,
Бо їй за ліки правила любов.
І коли вечір вже на видноколі
Розтягував безмежності покров,
Немов намисто, розкладала долі
Свою сльозами зрошену любов.
Вона носила квіти у волоссі...
І коли в спину ніж встромили знов,
Їй підвестися більше не вдалося,
Бо тим ножем була її любов...
28
5
3721
Слово
У храмі слова впавши на коліна
Зігнулась в кому від душевних ран.
Я почала лірично, наче Ліна,
А закінчу цинічно, як Жадан.
Я не вдягаю лавр собі на скроні -
Його вдягати може лише час.
Та мої строфи зовсім безборонні
Перед прицілом кожного із вас.
І кожен з тих, хто зараз за дверима
Поруччя гне, рвучись в мій Пантеон.
Це звір із полум'яними очима,
Прозорий, та реальний наче сон.
І кожна крапля крові, що пролита,
І кожна мною зронена сльоза,
Була чорнилом в каламар улита,
Уплетена в рядок немов лоза.
Нехай підніме строфи лютий вихор.
Най буде Слово, інше най горить!
В поезії немає слова "тихо",
Тут кожен символ, наче меч бринить!
23
4
2712
Хроніки Інших
Як тебе тримає Залізна Рука Города,
Ти можеш тільки мріяти про інтермецо.
Довкола ставлять в пріоритет брови і бороди,
А ти носи у кишені поточене часом серце.
А ти пали дешевий тютюн вночі у порталі
Затертого до проталин вікна крижаного.
На поверх вище банальних людських баталій,
На вічність нижче сторінок неба розлогих.
Яке їм діло до твоїх початків, завершень,
Твоїх ком, крапок і барвистих плям чорнильних?
Коли швидше благих вістей надлітає шершень
Пересудів, можна констатувати моралі вивих.
Та що може змінити одненька точка опори,
Коли інших вітром Бог по землі розкидав?
А твої паперові міста підмиває море,
Доки врешті твоя Атлантида на дно не піде.
18
3
1882
Опівнічний чай
Пальці креслять химерні знаки,
Там, де тіні ковтають світло.
Знаєш, мені майже однаково,
На всі програні мною битви.
Я уже не кричу ночами,
Не гамселю на кухні посуд.
Недопитої кави ковтками
Між лопаток стікає осуд
Моїх вкрай дбайливих сусідів.
Знаєш, стіни теж мають вуха.
Поміж цих сімейних обідів,
Мій - бенкет самоти і розрухи.
У своїй бетонній коробці
Кволо стукає серце миші.
Коли час на чужому боці,
Мимоволі радієш тиші.
Повня мріє вгорі медаллю,
Відчайдушно хочеться вити.
Ніч огорне мене вуаллю,
По-під шкіру проникне вітер.
Знаєш, мовчки - не значить тихо.
Тиша часом кричить гучніше.
Ми - не більш ніж миттєвий вихор,
Вічні тільки любов і вірші.
18
9
1712
Мовні поранення
"Глибоке мовне. Склад пройшов навиліт."
Її щодуху мчали у шпиталь.
Вона в гарячки шалі шепотіла:
"Йому не жаль,йому зовсім не жаль..."
- Ну-ну, ще трохи потерпи рідненька.
Дістануть скельця літер, заживе, -
Все шепотіла медсестра старенька.
- Не вогнепальна це, не ножове.
Вже краще куля в скроню, ніж під ребра,
Отрута в сходи дихальних шляхів.
- Це скоїв ненароком він, напевно...
О, ні! Він її знищити хотів!
...Реанімація пройшла успішно.
Отруту вивели, наклали шви.
Палата біла під самим горищем,
Світанки щоб виднішими були.
Та коли ніч свої спускає шалі
На втомлену шаленством магістраль,
Вона сотає думку із печалі:
"Йому не жаль. Йому зовсім не жаль!"
Та пройде час... Осиротіють стіни,
Аби, як тільки зазориться день,
Прийнять на постій нових пілігримів
І придушити їх страшну мігрень.
Ліниво сівши на своїй веранді,
Він буде пити каву, як завжди.
Доки її не ввірветься торнадо
В його на крові зрощені сади.
Жалючий погляд плазуна на ловах.
Здійма листи угору, наче щит.
І тишу пронизало враз раптове :
- Мабуть, ти не чекав на мій візит?..
...Хортами строфи рвали його одяг,
Крапки вгризались в нечестиву суть.
Він захлинувся у безжальних тропах
Тієї, котру зваживсь обмануть...
...- Множинні мовні. Не прожив і миті...
Навік застиг його очей кришталь.
І лиш нашіптував фіранкам вітер:
"Їй теж не жаль. Тепер і їй не жаль..."
14
8
535
Ти
Твої втомлені очі і звиті судинами руки.
І тонкі, безкінечно усміхнені, ніжні вуста.
Тихий голос, що часом міниться потужністю звуку,
І валами морськими над інших людей вироста.
В твоїм погляді іскри зірок, що згорали ночами
Наче місячний камінь, зорить у них вічна жага.
І волосся, скуйовджене сонцем і вмите дощами,
На тривоги чола неслухняним промінням ляга.
Знаю ти не боявся ніколи іти проти вітру,
Ти за серцем своїм полум'яним звертав в манівці.
І слідами щасливих між моху й пахучого мирту
Ти ішов ген за обрій повз мури, воїв і сліпців.
Не пристало поетові марить одним силуетом,
Та що вдію, як пам'ять отруту пустила у кров?
Як молитву, рядки я повторюю тихо і вперто :
Ти - безсоння. Ти - вірші. Ти - вічність. Ти - мить. Ти - любов.
18
3
2085
Шторм
У душі крився шторм.
Ще півтакту - і я на межі.
Грізним гребенем хмари
Рівняє гряда блискавиць.
А я знову зі спокою вниз,
У круті віражі.
До півсмерті, до того часу,
Як впаду долілиць.
Розтривожене небо
Хита своїм сивим чолом,
Прихиляється лагідно скронею
До моїх віч.
А я, тільки зачнеться світати,
Вдягаю шолом
І, немов камікадзе,
Пірнаю у хвилі облич.
Поміж них твоє тліє примарою
Знову і знов.
Як кайданки, дзвенить тихий Спогад насмішкою вуст.
Це уже не прихильність,
Але іще не любов.
Якщо хочеш, аби я зізналась -
Візьми і примусь.
Крає лезом зап'ясток
Тінь зморшки на твоїм лиці.
Тихий осуд вповзає гадюкою
В доторк руки.
Я ховаю від слів і від рук твоїх
Рани й синці.
Хоч між нами не кілометри,
Але роки.
Непокірна і нелогічна -
Така я є.
Не тікатиму, доки мене
Не тримаєш ти...
Блискавиця у груди
Сильніше й сильніше б'є,
Доки відчаю злива не буде
Килимом йти...
6
2
439
Вірна
Зовсім тихо. Іще тихіше.
Милий, чуєш? Це - мої вірші.
Це вони пульсують під шкірою,
Упереміш з малою вірою,
І малюсіньким сподіванням,
Що між нами таки кохання.
Що воно, хоч трошки взаємне,
Що, коли довкруж стає темно,
Те, що бачу я, не примарне.
Що наш спільний обрій безхмарний.
Що в сітях байдужого люду
Погляд твій мене гріти буде.
Це, мабуть, несусвітня дурість.
Та, коли ми вже перетнулись,
Як тепер зможу бігти далі,
Як в тобі всі мої печалі?
Як в тобі мій одвічний пошук,
Без якого я жить не можу.
Мою душу припнули на якір.
Не було ні знамен, ні знаків.
Просто я захотіла лишитись,
І не смію про більше просити.
Я вгамую свій лютий вихор -
Вже задосить дитячих ігор.
Бути поруч я обіцяю,
Обіцянкам я ціну знаю,
Хай нелюбою, навіть чужою,
Буду поруч одвіку з тобою,
Крок у крок невідступно йти
До омріяної висоти.
Я завмру праворуч від тебе.
Будуть зорі і буде небо.
І ледь чутні слова у віршах.
Я не смію просити більше.
Що, крім неба, птахові треба?
А в твоїх очах - моє небо.
11
6
2095
Квіти
Як боляче нам іноді буває,
Коли із серця проростають квіти.
Свідомість в дивний манівець звертає,
Полум'яніють зрадливо ланіти.
Мінятися очі іскор смолоскипом,
Дарбука серця ритмом б'є у грудях
І посмішка до вуст рожевих липне.
Які смішні закохані ці люди!
Але за посмішкою часом драма,
Набат у грудях сон вночі зганяє.
Тривога в серці завива вітрами
І розум у руках своїх тримає.
Нема рятунку і немає ліків
Від того, що людина тихо гасне.
І відчай розрива безчасся криком:
Закохані завжди такі нещасні.
16
0
2217
Бійся Бажань
І що, здавалося б, із того?
Як небо є, то й зорі будуть.
Але до Всесвіту вимоги
Ти все ж берешся оприлюднить.
"Кохання хочу!". Милий світе!
Поглянь звисока на причинну,
Чиї ще не зів'ялі квіти
Собі зів'ять просять причину.
Немов дитяча забаганка,
У вухах Всесвіту дзвеніло:
"Кохати хочу без останку.
І ще аби мене любили. "
Хотіла - маєш. Розпишися.
Недоспані зимові ночі
Не спи, і за того молися,
Хто тебе бачити не хоче.
А інший гасне і зітхає,
Коли твій образ тане димом
У вогнянім думок розмаї,
І сум ножа встромляє в спину.
І що, здавалося б, із того?
Таке просте людське бажання...
А жаль, що в нас немає змоги
Самим собі обрать кохання.
9
5
478
Дороги
Як багато довкруж доріг,
І як мало на них подорожніх.
Більшість - в'язні боліт своїх,
Які вже не хвалити не можуть.
І у багнищі буде рай,
Якщо знаєш із ким домовлятись.
Тільки сторону обирай,
Аби з неї тоді не стидатись.
Ну, сміливі, робіте крок!
Невідоме вас кличе за обрій!
Натискай спусковий гачок,
Аби вбити системи спротив!
Так багато довкруж доріг!
І чека кожна з них на тебе.
Аби слід твоїх босих ніг
З пилу тверді зійшов у небо.
9
0
554
Безсоння
Не хочу я спати. Ні зараз, ні потім,
Ні будь-коли ще не зімкну я повік.
Потужним парканом колючого дроту
Безсоння протягнеться місяць і рік.
Я буду дивитись, як падають зорі.
Безодні, не надто маштабніш зіниць
Розгорнуть свої неосяжні простори
Лишень трошки нижче душевних криниць.
І зорі впадуть в них сяйливим відлунням.
І плескотом суму окресливши дно,
Зорітимуть тепло крізь плетиво буднів
Яке б не ладнали вони западло.
Можливо я стану ледь-ледь маргінальна,
Чи фурії пломінь воскресне в мені.
Та буду я тепла і трішки в печальна
В безсоння донжону на самому дні.
13
1
551
Митцям
Не робіть із лірики комерцію,
То в мистецтві є найбільший гріх.
Не вмістити неосяжність терції
У пакунок доларів нових.
Вірші в роздріб на вагу розкладено -
Мірка срібла за одне слівце.
Хто за це візьметься, як не зрадники?
Це ж для щастя їхнього рецепт!
Сурогат чуття на сцені зіграно,
В світлі недолугіший в сто крат.
Спина помережана інтригами,
В очі - лестощів холодний град.
Не робіть із лірики комерцію,
Лиш вона тримає людство тут,
У якого між тканин у серці,
Чагарі замість лілей ростуть.
16
0
2842
Тихіше
Тихіше, приборкай норов.
Я чую тебе чудово.
Набридли твої повтори,
Набридли скляні розмови.
Замовкни хоча б на хвильку
І врешті втям, чоловіче:
Огидна така поведінка
Тобі аж ніяк не личить.
Можливо, я істерична
І просто жахливо готую,
Гучна, дурна, нелогічна -
Це часто від тебе чую.
І ти можеш бити посуд,
І можеш вити на Місяць.
А можеш на власний розсуд
Тікати скоріше звідси.
Навіщо ж були всі ті квіти,
Дешеві любовні зізнання?
Щоб потім тоскно нидіти
І звати мене покаранням?
А я от тебе любила
Без різних умовностей, сильно.
Який ти невдячний, милий.
Тепер я від цього вільна.
Тепер я танцюю без тебе,
Комфортно мені наодинці.
Немая в партнері потреби
У танець закоханій жінці.
Тихіше, не лайся, любий,
Поріг в тебе за плечима.
Хай, може, це трошки грубо.
Але на те є причини.
12
3
657
Ритми
Діставай дарбуку!
Я сьогодні Жінка.
Я Богиня Звуків,
Що сміється дзвінко!
Гучно грайте, флейти!
Я сьогодні буду
Краще від десерту,
Гірше від отрути.
Я сьогодні стану
Більше-не-твоєю
Вітром між містами,
В морі течією.
Розчинюсь у нотах,
Прогримлю у ритмі
Музика не проти -
Наче сон, привітна.
І мої прокляття,
Демони і змії
Більше не завада
Справжній серця силі.
Відчай аж до сміху,
І до сліз кохання.
Ця фатальна втіха,
Це сліпе бажання.
У вогні і димі
Від мостів позаду
Посмішка дитини
На губах засяде.
Діставай дарбуку!
Я жива, я сильна
І в сплетінні звуків.
Трохи божевільна.
7
4
664
Про гординю і потяги
Чи важливо - зараз чи потім,
Я зречуся своєї гордині?
Зупинюсь, запізнюсь на потяг,
Задивившись у небо синє.
Так матросів вабило море,
Що котило прозорі хвилі.
Я тепер невиправно хвора -
І не зцілять роки і милі
Я зірвуся зі схем і креслень,
І той крик, що розітне тишу,
Буде вкрай оголено-чесним,
І несказаного не лишить.
Тільки буде тоді запізно,
Щось кроїти і щось міняти.
Ми уже незворотньо різні,
Уже нікуди поспішати.
Лиш чомусь досі б'ється думка
В опівнічному шалі мозку:
"Не віддам цього подарунку.
Ще зарано сотати сльози."
Знову поїзд. Валізи. Двері.
Прохолодна кава без цукру.
Я боюся, але, відверто,
Саме час рознести ці мури.
9
5
605
Діва
А твої квіти невиправно білі
Між цитаделей, створених людьми.
В твоїй прихованій духовній силі -
Гармонія одвічних нот семи.
На тебе жоден не підніме руку,
Не зазіхне на ніжність чистоти.
Тобі незнані муки і розлуки,
Хоча шляхом твоїм нелегко йти.
І простота цих слів тобі вульгарна-
Вони не личать білому лицю.
Поети оди створюють намарне,
Душі з ромашок, лілій, чебрецю.
Дівочу цноту в лініях обличчя
Не зранить час із помином років.
Тобі цей Світ до сорому не личить,
Одне із Всесвіту найбільших див.
8
1
616
Пульсації
Крихтами попелу серце просотане.
Випито кухля печалі до дна.
Те, що ховають за комами, нотами,
Дозволу вийти собі не пита.
Нащо так різко і нащо так болісно?
Я не тримаю: ідеш, то іди.
Коли узгоджено втечу із совістю,
Навіть в піску виростають сади.
П'яними римами сповіді стримані,
Ляжуть із вуст, що до крові мовчать.
Бризками, краплями, зливами, хвилями
Ставлять свою на папері печать.
Ти не зумієш дізнатись, підслухати,
Плач, що безумством до болю кричить.
Кроки твої відмічає розрухою
Доля, що нашу розмотує нить.
Кров'ю в папір уплітаються сповіді,
Таврами тліє відлуння років.
Тільки і можу собі я дозволити,
Блеф півреальності, чар напівснів.
11
2
397
Флер мелодій
Під звуки босанови,
А часом - ноти джазу,
Сотаються розмови,
Стираються образи.
Ремарки невеличкі,
Як струн надсадний стогін.
Лише твоє обличчя
Пульсує сном у скронях.
Я б мала здогадатись,
Що вірусові ритму
Не здатна опиратись,
Що скоро в нім загину.
Оголюються нерви
Лящатами мінорів.
Усі твої маневри
Мене колись підкорять.
Перебираєш струни,
Немов це - звична справа.
Твоя байдужість труїть,
Як віра безпідставна.
І душать напівтони,
Втинаючи повітря.
Тут вже я безборонна,
Для нападу відкрита.
Новий порив мелодій,
Нещадно шарпа шкіру.
Кричати ладна : "Годі!"
Та в це сама не вірю.
Ти - десь, ти не зі мною.
Саднить душа розбита.
Хай випадуть росою,
Всі сльози, що пролито.
Я загублюсь у шалі:
Мелодії й твоєму.
За се сплатити маю
Своїм життям напевно.
Самотня босанова,
Різкі пориви джазу.
Стоїмо поруч - двоє,
Але, нажаль, не разом.
8
3
567
Дуалістичність потягів душевних
Я все так ніби вчора пам'ятаю:
Зневаги вуст розпечений метал.
Ненавиджу тебе чи все ж кохаю?
На це мій розум відповідь не дав.
Чуття галопом мчало крізь пустелю
В примарний рай обіцяних оаз.
Моя наївність підпирає стелю,
Зігріта блиском натяків прикрас.
Ти граєш соло порухами тіла
І віртуозністю сплетіння слів.
А я іще невміло й несміливо,
Іду на поклик твій, як ти велів.
Ти - слабкість, за яку себе картаю.
Але з життя мого не йди, молю.
Ти - сон, в якому ранку не чекаю.
Ненавиджу тебе і все ж люблю.
8
5
525
Сон
Квіт жасміну. Мед із акації.
Ніч, огорнена снами дівочими.
Не ведусь на твої провокації,
Хоч, відверто кажучи, хочеться.
Як ти смієш так легко і болісно,
Позбавляти опори і подиху?
Констатую укотре : "Безсовісний.",
І розвіюю чар твій докорами.
Ти смієшся з моєї серйозності,
В ночі шал з головою пірнаючи,
Від її гіркоти і морозності
Крові жаром себе захищаючи.
Вітер шарпа фіранки мереживні.
Ти сотаєш думок своїх плетиво.
Відкриваюся беззастережно -
Небагато нам часу відведено.
Квіт жасміну. Мед із акації.
І слова над алеями сонними.
Не ведусь на твої провокації,
Хоч давно проти них безборонна.
6
2
503
Листи
Я спалюю свої листи до тебе.
Із ними тліє зранена любов,
Яка віщує одиноке небо,
Намистом беззмістовності розмов.
Вони кричать про ріки й океани,
Прокреслені на вицвілих щоках.
Там лестощів немає і обману.
Їм за конверт слугує болю страх.
Вони палають теплих слів розмаєм,
І сповідями падають долів.
А ти, тим часом іншу обіймаєш,
Свої чуття в очах її втопив.
За віщо ж мені ночі недоспані?
За віщо гіркий усміх на вустах?
Я, як причинна, марю ненастанним:
Розтануть воском у твоїх руках.
Листи горять. І я горю із ними.
Вже не трима мене моралі сталь.
Я розчинюсь в стражанні, мов у димі,
За вітром розвіваючи печаль...
14
2
652
Два слова про жіночність
Жіночність - це безглузда трата часу.
Ще сил і грошей, мислячи логічно.
Це те, що долі дуже легко вкрасти,
Без чого жити буде вкрай незвично.
За догмами краси йдучи бездумно,
Калічиш душу й серце в вирі критик.
Все це закінчується надто сумно,
У візерунках ран страшних відкритих.
Нам кажуть залишатися собою
Та йти несхильно по чиїйсь вказівці
Здавати враз свій бастіон без бою,
Зриваючись в заплутані манівці.
Залізні нерви і невгасна врода -
Це те, що вимагає світ від жінки.
Її думки калічить вітер моди,
Що шарпає життя тонкі сторінки.
Жіночність - силіконове поняття,
Принаймні, в час сучасних технологій.
Але цього жінкам не треба знати,
За приписами вір і психологій.
13
5
632
Спогад
Тихий шепіт. Пронизливий холод.
В сердці досі ще тліє надії
вогонь.
Там, у вистрілах зарево тоне,
Там водномить ламаються тисячі доль.
Стугонить тихо серце у грудях...
Світ холодних зірок осяває мій шлях.
Фотокартка в руках... Не забуду
Рідний дім, що щоночі я бачу у снах.
Пил і попіл під ноги лягають.
Там, за лісом цвіте заповітна межа,
Але клени і ясени знають :
Нашим потом і кров'ю омита вона.
Загриміли, рвучися, снаряди...
У громах потонув, захлинаючись, гай.
Тут поліг я, під пострілів градом.
Не вернуся додому.
Цілую.
Прощай...
11
1
804
Мить
Життя людське - це суєта суєт.
Ти спробуй зупинись хоч на хвилину.
Як вічно неприкаяний поет,
Що завше прагне спокою години.
Поглянь довкруж, побач красу життя,
Зірви з очей полуду сірих буднів.
Позбав думки і душу від сміття
І врешті-решт вдихни на повні груди.
P. S. Навіяно спогадами про нещодавню поїздку.
7
1
778
Шрами
Не дивись на мої старі шрами.
Вони краяні сталлю і словом.
Вони шарпані злими вітрами,
Про таке зазвичай не говорять.
Це - відмітки порушень кордону,
Це - сліди від чужої сваволі.
Це - останні мої бастіони
В боротьбі із буденням за волю.
Моє серце - зотліла лампадка,
Яка жевріє в тріщин він'єтці.
Хибних кроків одвічная згадка,
Тихий відзвук надламаних терцій.
За межею можливостей волі,
Воно, певно, відродиться знову.
У вогненім енергії колі,
Ведучи зі зірками розмову.
Не дивись на мої страрі шрами -
Їх історії геть не цікаві.
Лиш нових не додай ти так само,
Як ті, що мені світ обіцяли.
23
7
807
Тіні театру
Вона хотіла грати.
Плести життя на сцені.
Та Долі ультиматум -
Страждання нескінченні.
Чи за переконання
Померти в морі квітів,
Чи кинуть римування,
Забувши про софіти.
Звабливо сяє сцена
Анонсами історій.
Та йде на дно галера
У буднів буйнім морі.
Ковтає меркантильність
Багряний атлас мрії
І змушує коритись
Мазкам чужих ідилій.
А їй би лиш півкроку
Дошками в морі світла
А їй би лиш півзвуку,
Що тишу враз розітне.
Але мовчить оркестр,
Не сяє їй притулок,
Занесено в реєстр
Натхнення подарунок.
Заповнені всі чеки
І виписані суми.
Вмикається прожектор -
Не їй життя рисує.
Нехай! Чи їй не знати,
Про муки нескінченні?!
Вона хотіла грати,
Та їй закрили сцену.
14
5
815
Зірковий пил
ми з тобою більше ніж іскри
ми є сльози зір
знедолені
заховані
до кращих пір
ми не маємо незалежності
ми покірні журбі
ніжності
залежності
ховаєм в собі
в атмосфері згорівши до попелу
ми відновимось знов
беззбройні
холодні
небесна кров
і будемо жити і марити
відлунням чудес
нескорені
незнищені
діти небес
14
1
774
Спостерігач
От би мати мені шість крил,
Наче серафим.
Не губитись у дощ
І густий цигарковий дим
Не вдихати. Не мліти безсонням
Денно і нощно.
І життєву науку
Здати хоча б заочно.
Не шаліти від слів твоїх,
Ціанідно-солодких.
Розуміти: для тебе гріх -
То не більше, ніж подих.
Від насмішок людських
Захищатись хисткою святістю.
Гострий в грудях біль
Називати щемкою радістю.
Я б ті крила назвала
Ілюзії, Мить і Море,
І Відверте бажання
Руками звернути гори,
Сон і Вічність. І в просторі
Поміж мільйонів Всесвітів,
Я б змогла тоді без заторів
Маршрут накреслити.
Та не маю я крил...
Не судилося в цій історії.
І ,забувши про сон ,
Чорну каву ковтаю знову я.
Вона чорна, як Ніч і Смерть,
А може - як Вічність.
Люди топлять у ній свій страх
І свою критичність.
І завершеннь тяжкий ефір
Просотавсь крізь віконниці,
Щоб побачити, як уночі
Нездійсненному моляться.
9
4
749
Дівчинка у синьому
Хтось носить білі пальта,
Хтось одяга підбори.
Диявол носить Prada.
Мільйонники - затори.
Туман вдягають гори.
Та моди стоголосся
Дівчатко не підкорить
Із квітами в волоссі.
Вона на перехресті
Де час іде невпинно.
Дівча з вогнем і честю,
Одягнена у синє.
У думці - бездоріжжя.
Полонить - беззаконня.
Тримає міцно віжжі,
Облуди оборона.
Душа ж несхильно рветься
Крізь принципів кайдани
Туди, де мрія серця
Не буде ненастанна.
Туди, де гра гітара,
Де спокою години.
Те місце домом стане
Для дівчинки у синім.
Та знов метаморфози
Реальності колізій
Поб'ють квітки морозом,
Під комірець пролізуть.
Та в своїм бастіоні
Рішуче і несхильне,
Мов океан солоний,
Оте дівча у синім.
8
6
570
Коли янголу розбивають серце...
- Ти як?
- Та ніяк. Мій діагноз незмінний.
Його не лікує настій із полину.
- А на особистому що?
- Наче в морзі.
Години крокують абеткою Морзе.
- Ще досі болить ?
- Ні, затягнуті шрами.
Та я уже не говорю із вітрами.
- Невже більш не маєш...?
- Сміюся із думки,
Що так розпрощалась з його подарунком.
- А що ж тоді небо?
- Там інші маршрути.
І спогад польоту гіркіше отрути.
- Пробач, що спитала...
- Та ні, все нормально.
Мене уже не покалічиш вербально.
- Я, мабуть, піду. То бувай.
- Най щастить.
...Її перламутром манила блакить.
За крок понад прірвою
радість і горе.
Внизу - чиїсь долі,
Інтриги, затори.
Вона уже вище.
Вона уже в небі...
Їй більше немає
У тверді потреби.
- Чудова погода.
Вчитеся літати?
- Хто право вам дав
У мій простір вдиратись?
- Я в нього не лізу. Це надто.
Не проти?
- Я б радше воліла
Сказати зворотнє.
- Навіщо так грубо?
У вас якісь плани?
- Так. Будь-що
Не залишатись із вами.
- Так може по каві?
- Не псуйте напою.
- Я з радістю вам
Готувати дозволю.
- Ой, ви ще скажіть,
Що поет!
- Зовсім трохи.
- Ні, ви лиш творець
Цього переполоху.
- Все ніби спокійно.
Щось сталось?
- Забудьте.
Запрошення в силі?
- Так, гостею будьте...
Тоді крок назад
Кроком став в інший світ.
Для неї з початку
Почався політ.
7
1
548
За крок до...
Дешевий віскі із відлунням драм -
Одвічний передвісник декадансу.
Такого не бажають ворогам,
Такому не присвячують романси.
Екзистенціалізм - це наше все,
Єдиний промінь сенсу в божевіллі.
Вже на рістретто змінено глясе
І милиці давно змінили крила.
Розмова наших міст - то білий шум.
Відвертий фарс дрібних авіаліній.
Солодкий невідомого парфум
Устромить пам'ять холодом у спину.
Рожеві мрії пущено на дно -
Униз їх тягне камінець зневіри.
Мабуть, ми мали б щезнути давно
З усіх радарів і усіх ефірів.
Огорне плечі цигарковий дим,
Складуться губи в посмішці рішучій.
Не віриш у життя? Та грець із ним.
Для кожного зневіра неминуча...
5
2
542
Зустріч
Кава. Пульсує під скронями меседж.
Гірко і мало, зате бадьорить.
Вплівся імбир в запах свіжої преси.
Нажаль не продовжити спокою мить.
І знову зірвалася. Нащо ті двері?
Крізь вікна зручніше - там поклик небес.
З просяклої наскрізь думками оселі,
Сховавши під куртку сарказму ефес.
Вона пролітає над снами міщанства,
Не бачачи ані його, ані снів.
Байдужа до їх примітивного щастя,
До скупчень опущених долі голів.
До чого ті справи, до чого серйозність?
Лиш мить - і зривається сердце в галоп.
Байдужа уже поведінки курйозність.
За тою межею нема кнопки 'стоп'.
Він вийшов із сну, що в безсоння вплітався,
Поглинув пульсацію вільних думок.
І розум із тілом навік розпрощався,
Пустивши його у вояж до зірок.
Він теплий, як матте із присмаком меду,
Мінливий, як подув над м'ятних глибин.
Створивши в собі незворотню потребу,
В полон бере спокоєм днів і годин.
М'який, наче липовий дух над горнятком.
Серйозний, немов Альбіону напій.
Тут не допоможуть поради й порадки -
Щось вище від слів зародилося в ній.
Рістреттові лінії довгих депресій
Пом'якшились доторком ніжності рук.
Та хто передбачить зростання прогресій
Її ендорфінів і сумнівів мук?
Вже день догорає, а їй все не спиться.
І м'яти листок заховавши в руках,
Шаленії мрії попросить здійсниться
В своїх ще не знаних нещастям світах.
5
1
520
