Асимільована муза

Химера Зеленоока

Це дівча щоранку ламало собі крила, дивлячись в дзеркало. Малювало на шкірі гримаси, аби схожою стати на інших. А вони, ніби в знак протесту, зростались в мороз і спеку, Не пускаючи в чітко відмірену їй суспільством нішу. Може бути, що вона просто затуляла тій юрбі сонце. Або помахи крил по квартирах пускали протяги. І нажаханий натовп, смішні ватяні правдоборці Узялися виштовхувати її зі свого потяга. І скривавленими долонями вона билась у їхні двері, І благала прости, обіцяючи крил зовсім позбутись, Добровільно хотіла бути стравою на їх вечерях, Аби тільки їй можна було на них схожою бути. Те, чого вона прагла, було справжнісіньким збоченням, Та вони їй допомогли, як нові і надійні друзі... Так Людина убила в утробі своє Відродження, Коли шльондрою стала остання у світі Муза...

2019-05-15 15:59:34

23

5

Коментарі

Упорядкувати

За популярністю
Спочатку нові
По порядку

Показати всі коментарі (5)

Есмеральда Еверфрі

Ти неймовірно написала)))). Дуже рада, що можу читати твою творчість).

Відповісти

2019-05-20 20:20:50

1

Химера Зеленоока

@Есмеральда Еверфрі Дякую😊

Відповісти

2019-05-28 16:15:47

Подобається

Химера Зеленоока

@Стефанія Дякую за відгуки, які мотивують😊

Відповісти

2019-05-28 16:16:17

Подобається

Схожі вірші

Всі

Печаль прячется в словах

Позитивна Морквинка ( &Не Мілашка ;)

Полны отчаяния слова Достигли й душат вдруг меня Не знаю дальше как мне быть И стоит ли их отпустить Всю грусть ,что прячется внутри Пусть заберёт с собою дни А шоколад утешет впредь Всё горести уйдут под дверь Но чувства ,что живут внутри Не скроешь с время позади Ведь вырвуться с оков груди Их не сдержать нечем увы ... Как не было мне тяжело Я не смогу забить их льдов И холод тот , что тронул весь Согреть не сможет даже лесть...

50

12

3651

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

71

7

11283