Про гординю і потяги
Чи важливо - зараз чи потім,
Я зречуся своєї гордині?
Зупинюсь, запізнюсь на потяг,
Задивившись у небо синє.
Так матросів вабило море,
Що котило прозорі хвилі.
Я тепер невиправно хвора -
І не зцілять роки і милі
Я зірвуся зі схем і креслень,
І той крик, що розітне тишу,
Буде вкрай оголено-чесним,
І несказаного не лишить.
Тільки буде тоді запізно,
Щось кроїти і щось міняти.
Ми уже незворотньо різні,
Уже нікуди поспішати.
Лиш чомусь досі б'ється думка
В опівнічному шалі мозку:
"Не віддам цього подарунку.
Ще зарано сотати сльози."
Знову поїзд. Валізи. Двері.
Прохолодна кава без цукру.
Я боюся, але, відверто,
Саме час рознести ці мури.
2018-07-29 20:18:17
9
5