За крок до...
Дешевий віскі із відлунням драм - Одвічний передвісник декадансу. Такого не бажають ворогам, Такому не присвячують романси. Екзистенціалізм - це наше все, Єдиний промінь сенсу в божевіллі. Вже на рістретто змінено глясе І милиці давно змінили крила. Розмова наших міст - то білий шум. Відвертий фарс дрібних авіаліній. Солодкий невідомого парфум Устромить пам'ять холодом у спину. Рожеві мрії пущено на дно - Униз їх тягне камінець зневіри. Мабуть, ми мали б щезнути давно З усіх радарів і усіх ефірів. Огорне плечі цигарковий дим, Складуться губи в посмішці рішучій. Не віриш у життя? Та грець із ним. Для кожного зневіра неминуча...
2018-04-09 18:10:14
5
2
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (2)
Химера Зеленоока
Дякую) А то вже в мене о такій порі очі матом сходяться, добре, що хоч інтуїція смикнула перечитати одразу, а не днів за три.
Відповісти
2018-04-09 18:30:16
Подобається
Химера Зеленоока
Надобраніч)
Відповісти
2018-04-09 18:31:40
Подобається
Схожі вірші
Всі
Дитинство
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
11404
Все й одразу
Ти завжди хотів все й одразу. Жага зрушити гори з місця, не торкаючись навіть каменя. Писав про світло в своїй душі, але від тебе ні променя. Тобі моря по коліно, це звісно, але ти навіть не увійшов у воду. Ти з тих, хто забув про природу слова. Раніше вірші — це була мова любові, а ти радієш кожній римі, бо знаєш, що вони випадкові. Повторюєш, як мантру що прагнеш визнання та безперечної слави. Не занадто великі бажання, навіть без крихти таланту? Ти можеш римувати, але в тебе не має душі: Твої очі порожні, як і твої вірші.
84
2
3880