Чого ж жорстокі люди? Адже всі були дітьми...

Наталія Ковальчук

Вночі ми відкриваєм душу, Лиш те що справді з середини нас душить, Запускає швидко зірки кулеметом, Замість кисню, що завжди кружляє всередині. Хочу говорити про те,що вдень не вистачає часу, Про те чого уникаючи, забуваємо про справжнє. Чого ж колючки виростають люди? І навіть ті, що колись були дітьми, Милими були і вірили в казки. Що сталося, а найголовніше - коли? Можливо, в дитинстві мріяли не про те, А підростаючи, дорослі розвіювали те в що вірили ми . Чому всі скаржаться на все, Коли змінити треба лиш себе. Не гніватись на тих, що також колись були дітьми, тепер в розчаруваннях чекають добра від тебе. Сподіваючись що не впливали на життя, ніяк не знали що будучи дорослими день за днем руйнували сварками і війнами- мрії, віру, інший світ добра. Тому заповни істину просту, Щоб світ добріший був, Не погубіть віру в чудо. І разом з дітьми, Вірте ви в казки...

2019-05-04 17:15:43

Інші вірші поета

Ти все-таки людина... Летять роки занадто швидко... Не закінчений Щастя

Інші поети

Asker Nerys

@Asker_Nerys

Carla Gaona

@KuroShiro

Roi De Libertad

@Hikari_4002

Схожі вірші

Всі

Why?

Лунная Лапа

I was alone. I am alone. I will be alone. But why People always lie? I can't hear it Every time! And then They try to come Back. And i Don't understand it. Why?

8256

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

11208