Ніч приходить — юна чарівниця, Ступа несміло по стежині, Яку сліпучобіла колісниця, Проторувала за вершини. Упала мантія з плеча Владики, Та коні мчали все скоріш. Холола і тьмяніла, сірі бліки Погасли... зникнув Сонця слід... Одягнена у дивовижне плаття, Ніде подібного нема, Ніч, наче квітка в озері з латаття, Побачиш — мову відбира. І пісня тиха з вуст її зриваєсь, Пливе долинами, рікою, Казкові сни нашіптує... не встоїш, Й не спиниш гір її стіною. Всі таємниці світу знає Нічка, Магічні древні заклинання, Усе підсилу...та порвалась стрічка, Що пов'язала із коханим Дві їхні долі: Дня і Ночі. Коли зароджувався Світ це сталось, Відтоді парі бути разом Вже не судилось... Щастя обірвалось Суворим батьківським наказом. "Як брат із братом зможуть помиритись, Тоді і вас з'єднає Доля. Та неможливо це, хоч би й молитись..." — Отець промовив, в ореолі З'явились нотки суму. І пороги Переступивши ледь ногою Донька не стрималась, Творця чертоги Наповнилися плачем невгамовним. Хотіла в клопотах навік забути Щасливі миті, що майнули, Та крає серце, душу каламутить... Все б віддала, щоб повернути Хоча би хвильку, коли разом були... Той ясний погляд... ніжні руки... Мереживо парчею вишиває, Життя б не пожалів емір Оддать взамін, Ніч небо прикрашає Гирляндами з іскристих зір: Немов росинки на тоненькій нитці, Що лапки павука прядуть, Десь там, куди недолітають птиці, Де ненароком розіб'ють Віків прадавніх амфору, проливши Всього ессенцію життя... І потечуть потоки галактичні Пробуджуючи з небуття Безмежний простір чорної безодні... Втомилась від туги, спочити сіла. І зблисли очі в темноті, Важка сльоза додолу покотилась... Втопить би горе в забутті... Годинника стрілки зодіакальні Секундами у груди б'ють, Неначе молота удари невблаганні... Високі мури не спасуть, Ані робота, що не зна спочинку, Чи безроздум'я години... Насолодитись хоч би на часинку... Жаданим подихом весни... І знову в праці метушиться, Прискорюєсь усе мерщій, Ось, горизонт вже загориться, Цар мчить в короні золотій. Закралась думка в голову лихая, Не впоратись, бракує сил: "А що, якщо його уже немає..?" Ніч похитнулась... вмить застиг Тривожно час... з сапфіру діадему дорогу Тонка рука не втримала дівоча, Із дзвоном тихим впала зірка молода Й розбилась на дрібні шматочки... А Ніч розплакалась, і не спинити... Давно зник усміх із її лиця. Ніхто не зможе серця звеселити, Не жди поради мудреця... Помандрувала Нічка за Карпати, З-за лісу Сонце ось-ось гляне... Невсилі буде погляд одірвати Од кришталю, неначе п'яне По ньому танцювать зірветься й бігать, Переливатись кольорами... І спалахнули в полі міріади Маленьких вогняних іскринок! Морозним блиском зваблені наяди, Сплели корзинки зі стеблинок Очерету, і притьмом зібрали Цілющий подарунок Ночі. Обличчя сміючись свої вмивали, Смарагдами роси, охоче По ній разом стрибали босоніж. Птахи ранкову Сонцю оду Прокинувшись від сну свою складають, В річках лелеки чорні броду Зрання шука, сільські хати дрімають, Купаючись у відблисках Рожевих променів, мов великодні Барвисті галунки сіяють. Розмотується сонячний клубочок В огненних нитках все навкруг... Дубові крони — до небес місточки, Мов куполи мегаспоруд, Що височіють гордо над масивом Старих урбаністичних міст. У велетах дріма могутня сила, Яка ще з стародавніх пір, Коли зелених полісів простори Охороня від ворогів, Від леза гострого меча й сокири, Святий не стримуючи гнів На варті вічній спокою стояли Безмовні стражі лісові — Дуби кремезні оповиті в хмари У Фавна тінистім саді. Об'їздить неоглядні володіння На білосніжному коні, Долаючи стрімкі вали з каміння, Бурхливі ріки, кріпості гірські, фортечні смерекові стіни, Хоробрий лицар Короля, Що править світом вічно і незмінно, А слава й велич страх вселя У кожну душу. Обернути може Ласкавість царську він на гнів: Життя дарує, а коли захоче — Нещасний згине у огні. Нелегка служба випала на долю, Та відданий навіки День Своєму Сонцю. Від німого болю Стражда... неначе вересень, Або й листопад сірий враз змішався Із завірюхою зими. Провалля край вже бачив в сні, скитався Обірваними ризами Жалобними обвитий по пустелі. Та не дала сконать в журбі Молитва тиха, що ламає скелі — Дівоча часточка душі. І сталось диво: князь північний з почтом, До брата вирушив у путь. Шалена трійка швидко мчить галопом, Сміливця не знайти, мабуть, Щоб ризикнув зухвало обігнати Ескорт, бо голову знесуть, Ніхто не сміє панську честь урвати. З дарами скрині щедрими підносить, Китайський шовк, п'янке вино... Молодший брат, прощення щиро просить За гріх, який вчинив давно. Вклонився низько Місяць, та й благає: "Прости мою тяжку вину: Хотів я править твоїм царством, знаю, Що не рівня я королю. Із рук Творця отримав ти корону, Тоді я з заздрдрощів поблід, Підступний план, як скинути із трону Тебе, о, брате, вже не рік, Виношував у своїм чорнім серці. Із ворогом уклав союз, І міг убить тоді у лютім герці, Та не зумів: тебе боюсь Назавжди втратить. Чи знайду я милість У рідних братових очах? Тобі рабом готовий бути вічність! Якщо не зможеш ти мені пробачить — Негідного зітри на прах!" Устав із трону старший брат, ні слова Не промовивши, підняв Засмученого князя, плакав довго, З обріймів брата не пускав. І сповнилось пророцтво довгождане... Кордони стерлися, навстріч Чимдуж біжать, немов би у останнє, Білявий День, чорнява Ніч. Прорвали греблю сліз глибокі ріки, Не вірить серце, й не збагне, Що не страждатиме вже вічні віки, Що горе щастя не вкраде. І спраглі душі поглядами стрілись, Вмить зникло все для них навкруг, З обіймів вириватись не хотілось... Ніхто сплетіння їхніх рук Вже не зуміє роз'єднати знову... Бо найстрашнішою є смерть, Що в серця забира кохання мову... 11.03.19