Сонет 12
Микола Мотрюк
Розверзлись небеса дощем холодним. Злива. Потоки бруду від очей сховали шлях... Минулого заручник суне в реп'яхах, Тиняєсь вулицями постать страхітлива. Не знати спокою тобі, марó брехлива! Втопилась молодість твоя в хмільних літах... О, ти, що загубивсь в бажаннях і гріхах.!! Розчаруванням й болем жизнь йому сплатила... Якщо собі вже не належиш, ти — ніхто. Хіба комусь потрібна несолона сіль? Або, чи буде гострою іржава бритва..? Знайшла душа тривожна мир свій на плато, В пустельній тиші справжню відшукала ціль... Й знялáсь над скитом в височінь палка молитва... 05.02.20
2021-07-10 12:48:50
7
5
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (5)
Микола Мотрюк
@Сандра Мей Спасибі за відгук.) Тут мара (гіперболізовано) - звичайна людина, яка віддалася спокусам світу, і в результаті втратила себе... Але Ви побачили у вірші інший сенс - це не є погано.)
Відповісти
2022-11-12 15:30:00
1
Галина Соколишин
Молодець!!! Браво!!!
Відповісти
2023-01-08 14:57:03
2
Микола Мотрюк
@Галина Соколишин Дякую...
Відповісти
2023-01-08 15:09:41
Подобається
Інші вірші поета
Сонет 27 Сонет 23 Тріолет 48. Першому коханню Сонет 33
Інші поети
Cristina Zemba
@Cristina_Zemba
Схожі вірші
Всі
Unbreakable heart
B I
Behind your back people are talking Using words that cut you down to size You want to fight back It's building inside you Holding you up Taking you hostage It's worth fighting for They'll try to take your pride Try to take your soul They'll try to take all the control They'll look you in the eyes Fill you full of lies Believe me they're gonna try So when you're feeling crazy And things fall apart Listen to your head Remember who you are You're the one You're the unbreakable heart
49
1
15051
Дитинство
Ruslana
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
12166