Сонет 21

Микола Мотрюк

Цей тихий вечір, захід сонця, все — ніщо… Знебарвилось все, загубило сенс без тебе… Втікай, чи ненавидь, кричи… роби будь-що… Люблю… і заперечувать нема потреби… За що мені це все, хотів би знать? За що.?! Як птахом міг втекти б, то крила розпростер би... Я арлекін сумний в веселім шапіто... Регоче нуртина, де покришéні верби… Ми приміряли одяг, шитий не для нас… Не ті шаблони, не той крій, фасон і клас… Любов не фешенебельна, криклива й пишна. Не для показів, суджень, глянців і брехні, Не потребує лайків, схвальної статті, Не величава й горда, не егоїстична. Любов привітна, мила, тиха і проста, Свята і чиста, незбагненна й безгранична… А ми за це Її прибили до хреста... 05.07.21

2021-07-10 13:26:17

7

2

Коментарі

Упорядкувати

За популярністю
Спочатку нові
По порядку

Показати всі коментарі (2)

Лео Лея

Так воно ведеться в цьому світі... 👍

Відповісти

2021-07-10 13:35:57

Подобається

Микола Мотрюк

@Лео Лея Ой, Ви праві...

Відповісти

2021-07-10 14:01:45

1

Схожі вірші

Всі

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

71

5

11209

12

ᴅɪᴀɴᴀ ᴍᴀʏ

А море сліз вже висохло давно. Давно забуті фото й переписки. Я живу неначе у кіно, І це кіно трагедія, не більше.

87

4

8718