Прокинувся я не в барі. Мене ніхто не розбудив. Я сидів у великому кріслі гойдалці. Поряд, у такому ж самому сопів Дарвін. Я озирнувся довкола та побачив, що це ну ВЗАГАЛІ не схоже було на бар. Це був невеликий дерев’яний будиночок, вікон поблизу я не бачив. Куди ж нас занесло? Викрадання? Та ні, які ж викрадачі так дбають про своїх жертв: зручне крісло, у м’який і трішки колючий плед загорнуте все тіло. В самому домі приємна напівтемрява, і дуже свіже повітря. Мій рюкзак стояв у дальньому куту, і вихід з кімнати був тільки один.

Я дуже неохоче висунув руку з під ковдри, та штовхнув Дарвіна.

- Годі спати!

- Ммм… (він ледве відкрив одне око, іншим ще дивлячись свій сон) що ти хочеш? Не заважай.

- Прокидайся давай, тут щось не так. Ми не в барі, і я навіть приблизно не знаю де.

- (Дарвін неохоче відкрив друге око) ну той що тепер робити? По перше я хочу жерти.

- Та я також…

- По друге (не зважаючи на те, що я перебив, продовжив він), думаю потрібно звідси йти, не зрозуміло скільки ми проспали. (в цей час він встав з гойдалки, та підійшов до одного маленького вікна, що я навіть не помітив його спочатку. Визирнув назовні, там було достатньо хмарно, щоб неможливо було навіть приблизно визначити час.)

- Ок, пішли

Я також підійнявся схопив свій рюкзак, та ми відчинили дерев’яні низенькі двері.

Наступна кімната була більш просторою, вікна були більшими, і головним предметом декору був величезний стіл. Він був зроблений з червоного дерева (такий не часто можна зустріти й в місті, а ми схоже все-таки знаходились у якомусь селі)

- Не у селі, молодий пан. Ви знаходитесь на моєму хуторі.

У протилежні двері з вулиці зайшов старий чоловік. Був він не високий, навіть трохи нижчий за мене, приблизно на пів голови. Хоча його вік був у діапазоні від шістдесяти до вісімдесяти, старець мав прекрасне волосся, доволі довге, воно сягало йому вух, а чубчик постійно закривав очі, і чоловік, щоб хоч щось бачити, кожні пів хвилини поправляв свою зачіску. Одягнений він був просто: біла сорочка вишиванка, зроблена з такого ж чудового льону, як і тога дівчинки тої – Немезіди. Штани були також зроблені у народному стилі. Не шаровари звісно, а також, як і сорочка – льняні, довгі, і тому підгорнути сірі штани.

Взутий він був у так сильно не гармонуючи кросівки. То була чорна Columbia, якщо я правильно розгледів бренд. Звісно дуже зручне взуття, але все-таки якось не в’язалось воно з дідусем у вишиванці.

- Вибачте, але чому ми знаходимось на вашому хуторі?

- А я звідки знаю (він лукаво прижмурився)? я собі спокійно сидів, читав книгу, як тут ви звалились мені майже не на голову – у прямому сенсі цього слову. Ну я гостям завжди радий, тож посадив вас у крісла, загорнув у ковдри, та залишив, вам так сильно потрібен був сон.

- Сон… точно…

- А що? (дідусь був таким жвавим, не дивлячись на свої роки, було зрозуміло, що його тіло просто переповнено енергією і силою, а лице його могло генерувати по декілька різних емоцій в секунду)

- Та нічого, слухайте, а де тут є.. туалет?

- Туалет? Слухай, ти постійно ходиш у туалет, тобі минулого разу не вистачило? (Дарвін дивився на мене з таким подивом, але потім зрозумів) Ах, так, я теж хочу, де тут можна в туалет сходити.

- Та ось он там за домом пройдете садочок, той, що з грушами та яблуками, ось навпростець просто і йдіть, так.. (він трохи заміркувався, але потім швидко продовжив) І побачите, там він один такий стоїть – зрозумієте. А я поки що пригодую чогось тепленького, бо надворі брр як холодно.

На дворі дійсно не було жарко. Тучі пливли так низько, що, здавалось, їх можна торкнутись було, якщо підстрибнути. Дарвін показав мені на той яблунево-грушевий садок, котрий був дійсно не дуже великим, усього хвилин п’ять треба було йти до вбиральні. Але все-таки Як Тут Було КРАСИВО! Реально, я був у шоці. Простори були неймовірні. Сама хатинка розташована була у низині великого пагорба, пагорба, чи може навіть гори.. на схилі цієї гори були незчисленні поля винограду. Також десь далеченько стояв ще один комплекс будівель. Тобто тут була ось хатина старця, туалет і ще декілька сараїв. Чи то для інструменту, чи то ще для чогось, або для когось.

- Слухай. А чого ти заснув, я ось що не можу зрозуміти? Коли я тебе в останній раз бачив, ти дуже гарно проводив час, і твої супутниці також не нудьгували я бачив.

- Не нудьгували це точно.. Мабуть, настільки, що я заснув у них на руках. Скоріше за все підпоїли мене.

- Ну ти хоч заснув у приємній компанії. А мені бармен щось у каву підмішав.

- І який це в нас бог був?

- Ох.. я думав, ти вже і забув про цю дурну теорію, хоча щось вона вже менше і менше здається дурною. Тож, я просто певен - це був Морфей.

- Бог сну?

- Ага, він самий. Тим більш що від його кави мені щось таке приємне снилось.. згадати тільки не можу, але це був мій найкращий сон.

- О так… теж саме скажу, сон реально був крутий.

Ми помовчали, йшли собі через сад. Я вирішив зірвати грушу одну, вони були такими… мм... обожнюю груші

- Стій, а може цей старик їх чимось травить. Не треба.

Дарвін просто відібрав в мене грушу та викинув – зараза..

Дійшли ми до тої вбиральні, не пройшло і пів життя. Ну а далі зробивши всі справи повернулись у повному мовчанні повернулись до дідуся. На вулиці було дуже волого, тож навіть за ці хвилин п’ятнадцять прогулянки ми капець як змерзли.

- Ось тримайте, любі. Це глінтвейн, він вас і зігріє, і розслабить. Бо якісь ви дуже напружені, не треба так (старець похитав головою) – життя штука довга, і вельми цікава (і знов таки так сильно зморшкувате лице дідуся примружилося, тим самим збільшивши свої незчисленні зморшки вдвічі, і посміхнулось)

- Та ми знаємо, що життя цікаве, але сьогодні воно Надто цікаве, і взагалі не зрозуміле. Слухайте, а котра зараз година?

- Приблизно дев’ята ранку, а що?

- Угу, ось воно скільки ми спали…

- Ну як вам моє вино? Сподобалось?

Окрім вина нас пригостили дуже смачним, і ще теплим вівсяним печивом, доволі цікаве вийшло поєднання смаків.

- Воно у Вас чудове (сказав Дарвін) скажіть, діду, як ми можемо звертатись до вас?

- Та так і звертайтесь, Дід. Не треба вам знати моє ім’я, інакше я буду мати забагато влади над вами (я не зрозумів, чого він так сказав. Бо при чому тут його ім’я..), та і ви мені не розповідайте своїх, не треба, молоді пани

- Ну добре, добре.

- Давайте но я вам краще покажу свої володіння. Бажаєте? (лукава посмішка знов з'явилась на старому обличчі)

- Звісно, діду, чому б ні.

- Але потім, вам буде потрібно піти звідси, я покажу дорогу. І ось, візьміть печива з собою.

- Окей, дякуємо Вам (ми з Дарвіном промовили це точно в один голос)

Наша екскурсія почалась.

О, гості мої, дорогі,

Який я щасливий, що ви завітали до мене!

Давайте но вам покажу,

Свої володіння маленькі.

Дивіться, он там то кінець

Виноградного поля мого.

Усього пів кілометра.

А за пагорбом тім виноробня стоїть.

Коштуйте, коштуйте ці грони мої.

Це найсмачніші, що є на планеті.

Тут понад двісті різних сортів.

Це, наприклад Французький Шардоне,

Там Сен Лоран і Марсан.

Тут чудова земля, саме для цього,

Щоб вирощувати цей виноград,

Щоб робити Чудове вино!

Пройдімо до робочого місця мого,

Он туди, так, за пагорб.

Не бійтеся, дітки, ви їжте його.

Чого грони такі он великі?

Та, найкращі грони - мої!

А ось це моя виноробня,

Красуня скажу я сей вам.

Тут я роблю вино вищого сорту.

- найкраще у світі, ми зрозуміли вже, так!

О, зараз такі технології,

Люді ці винайшли, ех

Температура бродіння до сотої градуса.

Кислота ягід не більше й не менш.

То в мене вино все просте,

Не заморочуюсь сильно я так.

Вино моє ліпше,

І тільки тому, що

Душу свою в нього я вклав!

- Слухай, чого зв’язку нема? (спитав я у Дарвіна, бо вже декілька хвилин намагався зловити хоч який не будь зв’язок. І тільки зараз звернув увагу, що ніде нема ліній електромереж. Навіть на кінці поля я не розгледів стовпів з проводами. Їх там і не було..)

- Ей! Ви взагалі слухаєте мене? (трішки обурено спитав дід)

- Та, звісно, вибачте мені, просто я намагався додзвонитись своїй дівчині.

- Ладно, хлопці, дивіться. Ось ця дорога доведе вас до трактиру «Перемичка», а звідти ви вже дізнаєтесь, куди саме лежить ваш шлях.

Дід показував на велику, але не те щоб достатньо протоптану дорогу, що вела прямо угору під не поганеньким таким кутом.

- Сер, пан, як вас там, Діду. Чого ви нас так швидко женете?

- Бо вам потрібно вже йти (тепер його посмішка була сумною. Невже ми йому так сподобались, і він не хотів залишати нас). Прощавайте, дітки.

- Прощавайте, Діоніс.. (я не знаю хто смикнув мене за язика так сказати, чесно, я не збирався, але це ім’я просто злетіло з моїх уст).

- Що?

Бог удав, що нічого не почув, в останнє посміхнувся нам, розвернувся на 180 градусів, та твердою ходою пішов від нас.