Я повернувся й пішов собі далі. Зосередитись на музиці мені було складно, тож я не звертав уваги, що там воно грало. Я більше почав дивитись по сторонах, намагався розгледіти лице кожної людини. Не знаю, що я там хотів побачити. Одного разу мені здалось, що десь в натовпі пройшов дивак у літніх шльопанцях, сонячних окулярах, у плавальних шортах, та в гавайській сорочці, котру навіть не застібнув. Я почав пригадувати, які боги носять сонячні окуляри у хмарні дні.. "Хто там з цих диваків полюбляє пляжні шорти та в’єтнамки?"

Дійшовши до парку в мене був зовсім зім’ятий настрій. Хотілось впасти десь на лавочці, та просто сидіти. Я пішов до дуба, де зазвичай ми зустрічались з Дарвіном. Він був вже там. Присівши біля нього, і навіть не сказавши ні слова, я дістав наші банки з енергетиком. Він трохи здивувався, потім показав свій рюкзак - там лежали такі самі дві банки того ж самого напою. ми вирішили відкрити поки що мої, та стали пити. Ми не промовили жодного слова, нам це і не потрібно було, бо «Коли знаєш, про що поговорити з людиною, - це ознака взаємної симпатії. Коли вам є про що разом помовчати, - це ознака справжньої дружби».

Так і сиділи ми, відсьорбували холодного напою, та дивились хто куди, то на людей, що прогулювались парком, то на дерева, то на небо. Ми дивились на всіх і на все. Через хвилин п’ятнадцять ми помітили одну дуже незвичну дівчинку, вона була одягнена у білу тогу. Та була зроблена з льону. Я аж захотів надягнути таку саму, обожнюю льняні речі, а тога, як на мене, доволі зручний одяг, ну начебто. Але одяг був не єдиною дивовижністю дівчинки. Вона тримала у руках кинджала. Він був невеликий, модифікації Flamberge (в перекладі «полум’яні крайки»). Це такий тип ножів і мечі, клинок котрих звивається, наче язик полум’я. По факту в більшості своїй це хвилясте лезо не мало особливих переваг перед звичайним прямим – воно було декоративним. Але… якщо так подумати, то через таку форму, ріжуча частина меча ставала довшою, а вага навпаки зменшувалась, ну або залишалась такою ж самою. Хоча саме кинджали точно мали цю полум’яну форму тільки у декоративних цілях. Ці мечі були дуже дорогими, тому дозволити його могли собі тільки королі, чи дуже-дуже багаті лицарі.

Ох, щось я відволікся, тож це дівчисько, років дванадцяти-тринадцяти тримала у руках дуже красивий, витончений, з дорогоцінним камінням хвилястий ніж. Я звернув увагу Дарвіна на цю красу (ми з ним просто обожнюємо холодну зброю).

- Диви, яка то дивна дівчина стоїть!

- А дійсно, вона ні на кого не схожа..

- А лице, лице її!

- А що з лицем?

- Воно в тканині..

- Але ж не все воно обгорнуте шовком?

- Ні, тільки очі, а точніше око одне.

І шовк не червоний,

Багряний - від крови її.

А в руці та дівчисько тримає кинджал..

"Хто вона?" можливо спитаєш ти?

Сам не знаю, але..

Вона нагадала легенду мені.

Легенду про бога –

Точніше богиню помсти.

Та звала себе Немезідою.

І девізом її було щось по типу:

Там око за око, життя за життя.

Вона все карала, вбивала,

Ну мстила короче говоря.

- а може.. а може дівчиська он та..

- що, думаєш, до нас завітала Немезіда? Богиня?

- Диивааа...

- Ну не знаю, реально незвично дивитись

На маленьку, без ока, з ножем.

Тож може все бути,

Можливо богиня ця зараз когось покарає..

- Можливо, надію не нас,

- Та ну, то було б вже ваще!

Спочатку я подумав, що треба підійти до дівчинки, покликати її батьків, спитати, чому їх донька у такому непоказному жахливому стані, хоча, це ж Немезіда, де я тут візьму її батьків. Так… і знов в моїй голові промайнуло ім’я давньої, наче вже мертвої богині. Твою ж мать, НЕМЕЗІДА.. тільки богинь помсти мені не вистачало.

Ми сиділи з Дарвіном далі, хмари на небі ставали все темнішими, я йому розказував про дивну зустріч з хлопцем, по дорозі до парку.