Ми підійшли до дерев’яних дверей. Дім здавався зовсім новим, мов вчора його тут побудували. Над дверима такими ж дерев’яними літерами, тільки позолоченими було написано «Перемичка». Всередині було достатньо тепло, була розтоплена піч (це я помітив коли ми підходили до Перемички. З труби йшов дим). Стеля тільки низькою здавалась. Мені то ще нормально було, я ж короткий достатньо, а ось Дарвіну з його 180 майже не пригинатись треба було. Між його головою, та стелею була відстань сантиметрів 10, не більше. Але не дивлячись на цей недолік, мені готель\шинок дуже сподобався (хоча я б його навіть назвав заїжджим двором, бо для шинку цей заклад мав чудовий вигляд). В головній кімнаті, в котру ми потрапили було чисто, стояло два довжелезних столи, котрі займали майже весь простір кімнати. У цій чистоті ми виглядали дуже брудними плямами, і нам стало не зручно. Ми не хотіли псувати гармонію Перемички. Але також нам треба було зігрітись. Швидко.

Буквально, коли я подумав слово «швидко», до кімнати зайшов як я зрозумів господар двору.

- Я вважаю, ви бажаєте прийняти ванну, я правий? (мені ось дивно, чому всі бармени та шинкарі розмовляють з нами з такою посмішкою на лиці, мов вони щось таке знають про нас, чого нам не відомо..)

- Так, ми були б щасливі помитись, та перевдягтись. Чур, я перший

- Дарвін.. ну окей, тільки давай швидко. А мені можна, будь ласка, тоді чогось тепленького. Кави можливо..

- Кави? Ні. Ми такого не робимо, але я можу заварити чай.

- Давайте чай) і можна трохи цукру.

- Добре. Буде вам чай з цукром. Зроблю смачніший.

Господар розвернувся та вийшов з кімнати, супроводжуючи Дарвіна до ванної. Вона тут була одна, тож мені прийшлось чекати.

Я сів за великий стіл. Нікого взагалі не було, і воно не дивно. Правда не зрозуміло, чому ця людина вирішила у такому місці зробити готель. Можливо він стоїть на якихсь важливих дорогах, і через нього часто проїжджають. Не знаю. Я ще раз озирнувся на цю велику залу. Окрім столів тут також була бібліотека, дивно звісно, але цікаво. Підходити до книг я не наважився, щоб не заляпати брудом якусь з них. Але між двох книжкових стелажів я побачив величезну амфору. Схожу на ті давньогрецькі, що показують на малюнках. Вона була білою, з червоним геометричним орнаментом. Але також там зустрічались чотири фігури людей, вони були намальовані чорною фарбою. Стиль був просто ідеальним.

На поличці стояв глечик,

Він був старий, і майже вже репнув.

Я сидів, поглядував все туди –

Дуже боязно, бо відчував в ньому силу.

На ньому виднілись написи чотири.

Першу що розгледів - слово Нот.

З давньогрецької це південь значить,

Або як можна перекласти - Бог,

Що керував південними вітрами.

Друге слово майже стерлось,

Але то певно був Борей,

Він приїхав з півночі своєї

І схопив з собою вітерець

Той за комір всім залазив.

Третього Еврокл звали,

Напис був чіткий.

То вітер зі сходу, він заїжджий.

Покинув замок свій міцний,

Що десь на островах японських,

Досі ще стоїть.

Ну четверте слово всім знайомо.

Літерами давніми написано – Ζέφυρ

Він штормить постійно з заходу,

Він нагадує весну,

Він вісник нової пори.

Я отямився раптово,

Поглянув на кувшин,

Він тріснув, тільки шийка залишилась,

Міцна, ціла, і написи на ній –

Нот, Зефір, Еврокл і Борей.

Раптом зайшов господар з величезною, майже не літровою чашкою чаю.

- Це не я.

- Ох, знову вони збігли, негідники. Ти не бачив у який бік вони розлетілись?

- Хто вони?

- (шинкар продовжував, навіть не слухаючи мене) Мабуть, як і завжди, на всі чотири сторони, і де мені їх ловити..

Він аж засмутився.

- Ну та ладно, потім за ними на полювання піду. Хай побігають поки що.

- Та хто вони? Ви про кого кажете?

- Про вітрів звісно. Про Нота, Борея, Єва та Зефіра. Вони в цій амфорі сиділи. Вже п’яту за цей місяць розбили, зарази. Ну сідай-сідай, ось твій чай, і трішки цукру, як і просив. Твій друг скоро повернеться, а ти поки що можеш зігрітись.