Я присунув свій стільчик ближче. Потім, ще раз глянувши в кімнату до малюка, я прикрив двері і сів на стрьомі. Сидячи в коридорі, я раз у раз прокручував усе, що сталося зі мною цієї ночі, і сам того не розуміючи, потихеньку почав слабшати. Очі почали важчати і як би я не старався, але не зміг не закрити їх, хоча б на хвилину...
Розплющивши очі, я помітив, що в коридорі стало неймовірно світло. Швидко кинувши погляд на годинник, я усвідомив, що проспав близько чотирьох годин. З кухні, як зазвичай у цей час доби, долинали голоси дітвори, а в повітрі панував аромат свіжоприготованої кави. Я виявив на собі невеликий плед, видно Даша накрила мене ним, поки я спав. Трохи потягнувшись і розім'явши свою затерклу шию, я встав, щоб подивитися, як там поживає малюк. Коли я відчинив двері, я з жахом виявив, що в кімнаті його немає. Немов куля, весь на нервах, я помчав на кухню.
- Даша! - кричав я, поки біг. Відчинивши двері, цього разу вже кухонні, я виявив свою сім'ю, яка спокійно сиділа і снідала за нашим столом. А посередині, прямо між Дашею і моїм синочком Колею, сидів він. Весь чистенький і доглянутий, спокійно жував свою їжу.
- Що тут? - приголомшено сказав я, намагаючись зібрати слова в речення.
- Тату, ти чого? Ніби привида побачив... - сказав Коля переляканим голосом.
- Я...
- Татові просто наснився поганий сон. Так, тату? - сказала Даша, пильно втупившись на мене.
- Так, звісно. Усе добре? - сказав я і так само звернувся до неї.
- Так, ось сидимо, снідаємо.
- Ми хотіли й тебе розбудити, але ти так солодко спав. - відповіла Маша, яка, як зазвичай, розчісувала волосся своїй ляльці.
- Ясно.
- Сідай, а то охолоне. - сказала дружина і поступилася мені місцем.
- На ньому Колін одяг?
- Так, я сам йому дав. Мама сказала, що він сильно забруднився, а іншого в нього не було. - гордо відповів Коля.
- Це дуже мило з твого боку синку, молодець. - відповів я і Коля зніяковіло усміхнувся.
- Ми спокійно встали, я його помила, і ми його одягли. Навіть речі теплі знайшла. На Колю вони вже маленькі, а ось йому вони в самий раз. - сказала Даша і подала мені тарілку з омлетом і тостом.
- Навіть так, добре. - відповів я, поки Даша наблизилася до мого лівого вуха.
- Не хвилюйся, всі ножі я сховала. Та й він дуже милий. - прошепотіла вона мені на вухо, і вже в усі почуті сказала.
- А тепер їжте.
Після цих слів, я помітив, як хлопчик втупився прямо на мене. Щойно я звернув на нього увагу, він простягнув руку вперед, вказуючи на щось у моїй тарілці.
- Що таке?
- Він дуже любить смажений хліб, весь ранок тільки його і їсть. - відповіла мені Маша.
- А! Ти хочеш тост? - запитав я, але не дочекавшись відповіді, передав хліб малюкові. Після чого, він миттю взявся за трапезу, абсолютно не звертаючи уваги ні на що навколо.
- Гаразд. - відповів я і теж взявся за свій сніданок. Але не встиг я навіть торкнутися вустами чашки з кавою, як мою ранкову ідилію перебив дзвінок від Володимира.
- Іди, я подивлюся за ними. Не переживай. - сказала Даша, помітивши мою розгубленість.
- Дякую. - відповів я і вийшов у коридор. - Так.
- Алло! Жоро, як ти там? Як справи?
- Все добре.
- Як дитина?
- З ним усе гаразд, снідає.
- Добре, добре. Як там Даша? Не сильно на тебе кричала?
- Ні. На подив, практично не кричала.
- Добре, добре. - знову повторив Мирний.
- Володь, що там щодо нашого питання?
- Усе гаразд. Гримчаков заїде за ним.
- Куди його відвезуть?
- Пробач Жора, я не можу тобі сказати. Я і так втягнув тебе на повну.
- Володь, що значить не можеш сказати? Не можеш чи не хочеш?
- Жора. Ти мені довіряєш?
- Так, але я не розумію, чому я не можу дізнатися, куди його везуть?
- Жоро! Ти мені довіряєш? - повторно запитав Володимир, тільки цього разу більш серйозним тоном.
- Так Володя, довіряю...
- Тоді збирай дитину і виходь на вулицю, за годину.
- Почекай Володь! З ним усе буде добре?
- Я за цим простежу, обіцяю тобі. Кладу слухавку.
- Бережи себе Володь.
- І ти себе, Жоро.
На цьому наш діалог перервався. Більше я не говорив із Володимиром. Лише кілька разів мені вдалося списатися з ним поштою, але розмовою це було складно назвати. Побачити Мирного мені довелося тільки через рік, на його похороні. Безумовно, ця історія вплинула на нашу багаторічну дружбу, але, як мені здається, я розумів, що це була певна плата за те, щоб із дитиною все було добре. Чи знав він тоді, що ми востаннє говорили? Цього, на жаль, ми вже ніколи не дізнаємося. Після розмови з лейтенантом, я повернувся на кухню.
- Ну що?
- У нас є година, може трохи менше.
- З ним точно все буде добре?
- Так, упевнений Володя про нього подбає. - упевнено відповів я, після чого Даша підійшла ближче і поцілувала мене в щоку.
- Ви все робите правильно. - сказала вона мені, а потім звернулася до дітей.
- Так хлопці, час збиратися, беріть Гену і пішли.
- Гену? - здивовано запитав я.
- Так, Маша його так назвала. Спочатку вона хотіла назвати його Чебурашкою, але я сказала, що це ім'я не дуже підходить людині. У підсумку зупинилися на Гені. Йому начебто подобається. Так, Гена? - раптово звернулася вона до хлопця, і він сфокусував свій погляд на ній.
- Йдемо одягатися? - запитала вона і простягнула йому руку. У відповідь він встав, підійшов до неї і схопив її.
- Бачиш? Я йому подобаюся.
- Ти не можеш не подобатися.
- Гаразд ми пішли збиратися, а ти давай доїдай, і не забудь поставити каву в мікрохвильовку, а то вона вже охолола.
Незважаючи на мої побоювання, година минула в одну мить. Ніби ще кілька хвилин тому я зробив перший ковток кави, як раптом, знову загорнувшись у пальто, стою разом із Геною біля парадного входу.
- Зачекайте, зачекайте! Я тут зібрала тобі поїсти в дорогу, раптом захочеться чогось. Не хвилюйся, тости там теж є. - сказала Даша і передала пакет Гені.
- Добре, ми тоді пішли.
На мій подив, коли ми вийшли на вулицю, нас уже чекав Гримчаков.
- Доброго ранку Георгій В'ячеславович.
- Привіт, Кириле, ти якось рано.
- Так, я боявся запізнитися.
- Ясно. Ну Гена, давай залазь. - сказав я і відчинив двері машини. Хлопчик відреагував і почав залазити всередину, що не на жарт здивувало Кирила.
- Гена? - перепитав він.
- Так, мої придумали, йому начебто подобається.
- Нічого собі. - здивовано сказав Гримчаков, поки я пристібав ремінь малюка.
- Георгію, мені треба з вами переговорити дещо про щось, наодинці.
- Ми на кілька хвилин, посидь тут. - сказав я малюкові і прикрив машину.
- Що таке Кирило, на тобі обличчя немає.
- Георгію, лейтенант просив мене не розповідати вам, мовляв, ви і так опинилися залучені в це все через нього, але я просто не можу промовчати.
- Я слухаю вас.
- Уночі, коли ви з малюком сіли в машину і поїхали. Я вийшов, щоб попрощатися, але запізнився. Біля дороги я помітив Миколу, який втупився на щось у темряві. Коли я підійшов ближче, то помітив машину, яка стояла неподалік від будинку, на неї і дивився Крутко. Коли я підійшов ближче до нього, машина раптом завелася і підозріло швидко поїхала геть від нас. Тоді ж Микола попросив мене взяти кількох людей і сісти в машину, яку він піджене. Я нічого не розумів, але Микола виглядав більш, ніж переконливо. Тож я зробив, як він говорив, після того, як ми сіли в машину, і він дав вказівку одному з хлопців їхати швидко у відділок і пробити номер поміченої нами машини по базі даних, і скинути адресу, де проживає її власник. Потім він назвав йому номер, і ми рушили. За хвилин тридцять ми дізналися, де проживає власник і попрямували до його будинку. Приїхавши туди, ми одразу ж почали підніматися нагору, до квартири. На той момент я не розумів, що відбувається. Микола не відповідав на мої запитання і, відверто кажучи, мало чим нагадував адекватного в той момент. Особливо після того, як він без жодних причин почав вибивати двері квартири. Коли двері нарешті зламалися, ми зайшли всередину і з жахом виявили той самий вівтар у дальньому кутку квартири. А біля той самий напис, що й у будинку, тільки перекреслений.
- Зіпсований?
- Так.
- Що з чоловіком?
- Перерізав собі горло, за п'ять хвилин до нашого приходу. Мабуть своєю кровʼю він і перекреслив напис. Микола, звичайно, намагався його врятувати, але він втратив багато крові і помер до приїзду швидкої. - сказав Кирило і замовк.
- Отже, все-таки секта. Мабуть, він один із тих, хто був на знімках.
- Так, можливо, але це ще не все. Пізніше нам знову зателефонував той хлопець, який пробивав номери. І сказав одну цікаву річ, виявляється будинок не належав нашій парочці, вони просто проживали в ньому, а справжнім власником виявився цей самий чоловік. - сказав Микола і в мене знову потемніло в очах.
- Що з вами Георгій? Вам погано?
- Ні, все добре. Трохи тиск підскочив, доживеш до моїх років, зрозумієш. - відповів я, намагаючись приховати свій стан.
- Вибачте, якщо збовтнув щось зайве. Мені здалося, що вам варто знати.
- Нічого Кирило, все добре. Ти все правильно зробив.
- Точно все добре?
- Так.
- Гаразд. - сказав Кирило і з жахом подивився на годинник. - От зараза! Приїхав раніше, а все одно спізнюємося. Прошу вибачення, Георгію, але нам пора. - відчиняючи двері, сказав Гримчаков.
- Ти знаєш куди їхати?
- Мені дали місце, де я зустрінуся з тією самою людиною, про яку говорив лейтенант. Після я передам йому дитину і все, це все, що я знаю.
- Зрозуміло, опустиш вікно? Я хочу попрощатися.
- Звичайно. - відповів Кирило і виконав моє прохання.
Гена сидів так, як я його і посадив. Він спокійно дивився у вікно, з великою цікавістю розглядаючи людей, які проходили повз. Так було, поки я не звернувся до нього.
- Ну що малюк, час прощатися. Шкода, що ми не зустрілися з тобою за інших обставин, але я радий, що мені вдалося з тобою познайомитися. Знаєш, світ, який ти бачив до цього, це ще не все, він значно більший і в ньому дуже багато прекрасного і незабутнього. Багато хто з нас просто живе і не розуміє цього, ми забули, як насолоджуватися красою, яка оточує нас постійно, але я впевнений, саме ти не повториш наших помилок, адже ти бачив і той, інший світ, чи не так? Цінуй це в собі, ти сильний, мабуть, найсильніший з нас усіх. Я хочу, щоб ти спрямував цю силу в правильне русло, і хто знає, можливо ще побачимося. - закінчив я і взяв його за руку. - Прощавай Гена, будь щасливий, ти заслужив це як ніхто інший.
Після цих слів я відпустив руку і вікно пасажирського сидіння закрилося. Потім я підійшов до Кирила.
- Що ви йому там таке розповідали?
- Невелике життєве напуття від старого. Нічого цікавого.
- Думаєте, він зрозумів, про що ви? Він же ще дитина.
- Думаю, він, мабуть, єдиний, хто зрозумів абсолютно все, що я йому сказав. - відповів я Кирилу, який у відповідь лише здивовано подивився на мене.
- Не хвилюйтеся Георгій, упевнений лейтенант подбає про хлопчика.
- Я знаю, і до речі, його звуть Гена.
- Ах так, про Гену. Гаразд, ми поїхали, Георгію.
- Так, їдьте, з Богом. - відповів я і Кирило, проїхавши кілька метрів, зник за черговим поворотом. Коли я повернувся додому, я підійшов до дружини, і ніби маленька дитина, розплакався в неї на руках. Вона ж, сильно обійняла мене і повторила свої власні слова.
- Ви все зробили правильно.
Мерзенне відчуття безпорадності знову надломило мене, як і того самого дня, коли я пішов із поліції. Воно отруювало мою душу, неможливість запобігти тому, що сталося з цією дитиною. Зробити щось більше, ніж просто констатація фактів. Здатність визначити заздалегідь, хто ж все-таки Зло? І як йому запобігти. Усі ці думки перемішалися, а потім і зовсім загубилися в моїй голові, залишивши за собою лише душевний біль.
Відтоді спливло чимало води. Багато чого змінилося і в життях тих, хто був пов'язаний із цією справою. Вересенко закінчив кар'єру в правоохоронних органах, і разом із сім'єю переїхав до Італії, де відкрив невеликий взуттєвий магазинчик. Мудре рішення скажу я вам.
Гричаков і Крутко стали хорошими друзями, і як я говорив раніше, продовжують шукати інформацію про ту саму секту. Кирило як приватний детектив, а сержант, згодом, змінив свого батька на посаді генерала. Він регулярно сприяє в розслідуванні Кирилу. Разом вони зуміли розкрити не одну "тупикову справу". Хоча їхній головний бій залишився ще не завершеним, але про це якось потім. Варто так само згадати Олександра Ледньова, чиє кар'єрне зростання застопорилося, і після переведення в інший відділ, від нього вже мало що чути.
Що стосується лейтенанта, царство йому небесне, інформація про те, куди все-таки вирушив Гена, померла разом із ним. І лише фотографія, де малюк, що вже трохи подорослішав, гуляє в лісі й нестримно посміхається, досі гріє мені душу, і це єдине, що надіслав Мирний на доказ своїх слів незадовго до своєї смерті. Ну а я, а що я? Я пишу всі ці слова, хоча навіть не впевнений, що хоч хтось буде це читати. Так чи інакше, мені все одно, чи повірять нам. Адже після тієї ночі, я більше не бачив Гену, хіба що на фото. Але мені дуже хочеться вірити, що Мирний стримав обіцянку і хлопчик потрапив у хорошу сім'ю, де знайшов тепло і любов, яких так потребував. Хочеться вірити...


















Кінець...