Ніколи не забуду ту саму мить, коли двері відчинилися і різкий запах металу наповнив мої очі, ніс і рот. Огидний запах мертвечини, від нього кожен наступний крок давався нам дедалі важче і важче. Але це було не найгірше, адже за всім цим смородом на мене чекала, мабуть, найстрашніша картина у моєму житті. Як і говорив чоловік, кров, яка вкривала собою буквально кожен сантиметр другої половини кімнати. І особливо її головну частину, ліжко.
- Боже мій... - прикриваючи рот рукою, сказав я. Коли все ж таки зумів розгледіти трьох лежачих людей, у всій цій кривавій масі.
- Це він. - тихо поглядаючи собі в ноги, сказав Олександр.
- Він?
- Той, що посередині.
І я тут же перекинув свій погляд на середину ліжка. Хоч і не відразу, але добре придивившись, я зумів розгледіти маленьке тільце в цьому вирі жаху.
- Невже він там спить? - приголомшено запитав я в Олександра і той, не бажаючи дивитися ще раз, просто кивнув мені у відповідь.
Я був збентежений, у голові абсолютно не було думок, а ноги, ніби прибиті до підлоги, геть відмовилися пересуватися. Ком у горлі не давав спокійно ковтнути, а очі тим часом налилися сльозами, адже погляд мій був спрямований лише на дитину, яка так зручно розмістилася посередині ліжка, просто між бездиханними тілами своїх жертв.
- Як? - звернувся я із запитанням до Ледньова.
- Очевидно, він перерізав їм горло, поки вони спали, ніж виявив   суд-мед експерт. Де він його взяв, сказати поки що не вдалося. Якщо він вам потрібен, то я розпоряджуся, щоб його вам...
- Не треба... Я зрозумів.
Попутно реконструюючи настільки жахливі події у себе в голові, події, де маленький хлопчик із ножем у руках, перерізає горло спочатку чоловікові, а потім і...
Вибачте. Досі важко згадувати таке, навіть через стільки років. І, як і вперше, навіть зараз, уявивши щось подібне, я просто заплющую очі, щоб відволіктися. Хоча це й не особливо допомагає, як, утім, і тоді. Через силу, але я все ж зміг дійти до ліжка, хоча Олександр вважав за краще залишитися на місці, що було абсолютно зрозуміло. На відміну від нього, вдруге я б сюди не зайшов. Підійшовши ближче, мені нарешті вдалося розгледіти все детальніше, і я почав відрізняти тіла від усього іншого темно-червоного. Перше, що здалося мені дивним, навіть з огляду на обставини, це самі тіла, точніше, положення, в яких вони перебували. Обидва лежали на боці так, що їхні обличчя були спрямовані до центру ліжка, прямо до дитини. У той час, як руки були складені на грудній клітці нашого сплячого вбивці, створюючи тим самим химерну експозицію, театральну постановку, якщо так можна сказати. Реконструкція звичайної ночі, нормальної сім'ї, тільки понівеченої, якими і були ці двоє, і яким у підсумку став він.
- Георгію В'ячеславовичу! Ви чуєте?! - стривоженим голосом вигукнув Ледньов.
Не надавши цьому належного значення, я просто продовжив оглядати тіла. Виглядали вони навіть гірше, ніж зазвичай, шкіра їхня була темно-синього, можна навіть сказати, чорнильного кольору. Зуби були жовті, а щелепи обвислі, нібито їх хтось зламав, очі були спрямовані догори і здавалися абсолютно безбарвними. Саме так, як правило, і виглядають очі мерця. Про решту, гадаю, і зовсім говорити не треба, бо виокремити ще щось із цієї кривавої маси, без прямих втручань, просто не видавалося можливим. Єдине, що міг би додати, це те, що стан тіл був значно гіршим, ніж час, який вони, ймовірно, пролежали. Але пов'язано це, найімовірніше, було зі способом життя цих двох, адже, незважаючи на те, що хлопчик був живий, виглядав він ненабагато краще. Волосся його було поголене, а те лахміття, яке було на ньому, важко було назвати навіть ганчірками, не те, що одягом. Обличчя його було наполовину в крові, наполовину в бруді. Усі руки, а точніше місця, які можна було розгледіти через увесь бруд і кров, були в синцях і подряпинах, і ніжка, що стирчала з-під ковдри, була вся брудна та опухла від вологи. На нього неможливо було дивитися без болю в серці. Він не був схожий на дитину, більше на брудну ляльку, яку ви могли спостерігати в підвалах у своїх родичів, або ж у старих покинутих будинках. Втомлений від мук і знущань, зламаний. Тільки на відміну від ляльки, полагодити те, що зламано, здавалося вже неможливо.
- Ось, знову! Здається, звук іде зі стіни. - знову сказав Ледньов.
- Тихіше! - звернувся я до Олександра, і він замовк. - Не втрачайте голову. Це може бути все, що завгодно, будинок старий. Та й перебувати на звалищі, одному тільки Богу відомо, що там може бути. - продовжив я заспокоювати Олександра, чия холоднокровність повільно, але вірно почала кудись випаровуватися. І у відповідь він лише окинув мене своїм переляканим поглядом.
- Георгій В'ячеславович...
- Що? - перепитав я, коли помітив його очі, але я помилявся, адже він дивився ніби крізь моє плече. Усвідомивши це, я різко обернувся і зустрівся віч-на-віч із дитиною. Наші очі зустрілися, та так, що від несподіванки, я навіть трохи відстрибнув убік. У той самий момент, ми з Олександром знову почули дивний клацаючий звук, тільки тепер він був у рази сильнішим і лунав зі стіни, поруч із ліжком.
- Та що ж це таке? - вголос промовив Ледньов, і стіна, ніби двері, просто відчинилася.
По той бік, прямо з прорізу, на мене дивився вже знайомий нам усім Кирило Гримчаков. Трохи далі за ним, зі схожим поглядом на мене втупився сержант Крутко. Загальному здивуванню не було меж, але тривало воно не довго. Адже слідом за Кирилом, наші погляди були спрямовані лише в одну точку. Кілька наступних хвилин проходили, ніби в тумані. Єдине, що я справді запам'ятав, це погляд хлопчика і вираз його обличчя. Напівзакриті спросоння, але водночас неймовірно сфокусовані очі хлопчиська раз у раз оглядали нас усіх по черзі, з голови до ніг. Робив він це повільно, при цьому складалося враження, що він не просто дивиться на тебе, а немов рентген, бачить тебе наскрізь, від чого, волею-неволею, всім присутнім ставало не по собі. Починало здаватися, що він немов хижак, який вибирає свою чергову жертву. І ось негаразд, саме мені пощастило поворухнутися в той момент і зловити на собі його холодний погляд.
Тепер він дивився виключно на мене. І раптом, на його обличчі, без жодних на те причин, почала проступати ледве помітна і неймовірно дика усмішка. Дикою її можна було назвати через те, що вона абсолютно не була схожа на посмішку звичайної людини. Ніби щось інше одягло на себе маску і тепер просто імітує людську поведінку, у спробі зійти за свого. У цей момент я відчув справжнісінький, можна навіть сказати, первісний жах. Той самий страх перед чимось, невідомим раніше. Те, що змусило мене застигнути на місці від жаху, поки він просто свердлив мене своїм нелюдським поглядом. А потім і зовсім, уперше за довгий час, почав рухатися, чим змусив моє серце битися вдвічі, а то й утричі швидше, ніж зазвичай. Так тривало, поки нарешті, з-під ковдри не показалася маленька, брудна ручка. І тут же, весь страх, кудись випарувався. Повільно і трохи струшуючи рукою, він виставив її вперед.
- Ідіот. - сказав я сам про себе і на подив інших, попрямував до малюка на зустріч.
- Георгію В'ячеславовичу, що ви робите!? - прокричав мені в спину Олександр.
Але мені було вже все одно...
Я підійшов до нього впритул і простягнув йому свою ліву руку, а другу розташував прямо на лобі.
- Спи, спи. Це всього лише поганий сон. - сказав я і дитина одразу ж заплющила очі і почала засинати.
Усі, без винятків, були шоковані моїми діями. Особливо Ледньов.
- Георгію В'ячеславовичу, що відбувається? Я вже нічого не розумію.
- Це просто дитина.
- Що? Ні! Це вбивця.
- Заткнися! Ти навіть не уявляєш, що несеш... - не стримавши емоцій прокричав Гримчаков і раптом різко замовк. Я ж продовжив сидіти поруч із хлопчиком, поки той остаточно не заснув. А потім акуратно встав і підійшов до Гримчакова.
- Кириле, я припускаю, вам є що мені розповісти.
- Так. - витираючи сльози зі щік, сказав Гримчаков.
І він розповів про все, що встиг дізнатися разом із Миколою. А після, показав нам з Олександром ті самі, кошмарні знімки. І поки Олександр входив у курс справи, я просто дивився на сплячого малюка. Тоді ж я і відчув, як щось тепле і мокре полилося в мене по щоках. Це помітили й інші. Яка ганьба, злякався маленького хлопчика. Він навіть нормально поворухнутися не міг, настільки втомленим і змученим було його тіло. У той момент я згадав про Володимира Мирного і ті самі слова, які він вимовив перед тим, як відпустити мене сюди. І так, я був згоден з ними, там і справді жило Зло, але воно зникло в той момент, коли повітря остаточно покинуло тіла нашої ненависної парочки, залишивши після себе лише понівечену душу, чиє єдине бажання полягало в тому, щоб любити і найголовніше бути любимим.