Далі, щоб бути максимально об'єктивним, хотілося б вдатися до додаткових джерел інформації, а саме до повідомлень тих правоохоронців, які перебували на місці злочину саме в той день. На жаль, багато хто з причетних до цієї справи або відмовили мені через страх за свою кар'єру, або просто зникли з мого поля зору. У процесі мені не вдалося отримати репортажі Мирного і Крутко, але, на щастя, мені допомогли ті самі рядові Вересенко і Гримчаков. Вони надали мені свої зошити та копії офіційного звіту з місця події. Мушу відразу сказати, що інформація, яка була в звіті і в особистих записах, сильно відрізняється одна від одної, а саме деталями, про які ви дізнаєтеся трохи пізніше. Зараз я хотів би повернутись на місце подій і продовжити з того моменту де ми зупинились.
Отже, хотілося б почати з групи "А", яку очолили Володимир Мирний і автор цієї доповіді і записів, рядовий Костянтин Вересенко. Нагадаю, що їх завданням був пошук нових слідів і з'ясування обставин того, як злочинцю вдалося проникнути на територію потерпілих. З особистих записок Костянтина Вересенка:
— Після того, як лейтенант Володимир Мирний віддав наказ розділити нашу команду на три групи, ми миттєво пішли по слідам, через незліченні сміттєві барикади, позначаючи все нові і нові зачіпки. Як вже згадувалося раніше, сліди мали досить дивний і хаотичний порядок, який не дуже нагадував ходіння звичайної людини. Їх можна було розташувати так, щоб один слід був спрямований пальцями в сторону будинку, а інший міг бути повністю в зворотному напрямку. Це означало, що суб'єкт рухався хаотично, то вперед, то назад і його рух візуально міг бути схожим на стрибки з боку в бік. Також варто відзначити, що я озвучив цю свою думку Мирному і він, не роздумуючи, підтримав мене, не забувши нагадати, щоб я позначив кожен слід прапором.
При цьому він намагався не відставати і робив те ж саме. Пам'ятаю, як довго ми ходили в темряві, направляючи ліхтарики вздовж осі зліва направо. Ми йшли повільно, на відстані трьох-чотирьох метрів один від одного, намагаючись охопити весь периметр і не пропустити жодної дрібнички. Чесно кажучи, територія там була чималенька, але через сльоту, сміття та бруд в яких раз у раз застрягали ноги, вона здавалася просто нескінченною. Бруднішого і темнішого місця я ніколи в житті не бачив, ні тоді, ні зараз.
Це було схоже на якийсь фільм жахів, або науково-фантастичний фільм, але не на нашу планету, не на місце, де можна було б почувати себе в безпеці, хоча що взагалі означало безпеку? Людей вбивали у власному домі! Звичайно, за інформацією, вони були не кращими громадянами і, швидше за все, були причетні до продажу наркотиків, але навіть незважаючи на це, те що хтось так просто може серед ночі залізти в ваш будинок і зробити таке... Викликало у мене щире почуття тривоги і страху.
Дім - це місце куди ви приходите, щоб сховатися від проблем, місце, де можна відпочити і забутися. Просто думка про те, що хтось може не просто відібрати у вас таке місце, а й життя. Ні, я не хочу про це думати, я не хочу. Якщо я продовжую про це думати, то страх знову заволодіє мною, і я більше не візьмуся за ці записи, я просто більше не зможу про це написати. З кожним наступним кроком ставало все важче. Ноги втомилися вибиратися з багнюки, а холод і вітер задували до кісток, сміття яке заважало нам вільно пересуватися, а часом, ми навіть натикалися на чергову сміттєву стіну, яка змушувала нас обходити її кільцевим шляхом, нагадуючи страшний лабіринт давньогрецьких міфів, які я так любив читати в дитинстві. Тільки ось я не був прославленим героєм, як Тесей і не особливо прагнув знайти ті самі сліди чудовиська.
Я радше нагадував ще одну перелякану, застиглу і втомлену жертву. Я пам'ятаю, як на той момент мені стало трохи смішно, мені здалося, що те, як я пішов на службу, смішно. Сильний, впевнений у собі, готовий допомогти кожному, просто як той герой міфу, а на ділі виявилося, що мені самому не завадить герой, який зміг би витягнути мене з цього покинутого Богом місця. Тоді я ненавидів себе за цю слабкість, за те, що взагалі думав про це коли я був на службі, але як би я не намагався відволікти думки, мені ставало все більш незручно. Чим далі я йшов тими слідами, тим більше мені здавалося, що ті маленькі босі ноги почали нагадувати мені копитця. Людська уява - воістину страшна сила, і ніщо так її не живить, як страх. Я зайшов прямо в пащу чудовиська, яке вбило двох людей і тільки завдяки Мирному я не збожеволів.
Саме завдяки йому мені стало легше на душі, в ньому не було ні страху, ні сумнівів. Він чітко розумів чого хоче і навіть такий жах не міг на нього вплинути. Звичайно, був момент, коли Володимир поводився дивно, але, як виявилося, мої тривоги не виправдалися. Він чітко віддавав накази групам і обрав мене за свого помічника. Дивлячись на нього, його впевнену ходу і суворе обличчя, я заспокоївся, я був не один у цьому страшному лабіринті, він був зі мною.  І якби на Землі була така людина, для якої я б пішов і у вогонь, і у воду, то це був би Володимир Мирний.
Після цих думок я почувався спокійніше, хоча холод і втома нікуди не поділися, нерви стихли, і ми з Володимиром продовжили досліджувати місцевість. Через деякий час, я знову натрапив на гору сміття, тільки тепер вона була значно вище інших, подібні до неї можна було знайти тільки при вході на територію. Найскладнішим було те, що цю гору не можна було обійти, як попередні, тому я пішов уздовж, прямо до Володимира, щоб зустрітися з ним десь на середині. Не встиг я пройти й метра, як побачив, що до мене наближається  ліхтар. Він помітив мене і сказав у своїй звичній манері:


— Що, Костю? Також натрапили на цю мерзотну сміттєву барикаду?
— Саме так!
— І як люди можуть жити в такому місці? Я не можу цьому зрозуміти.
Припускаючи, що питання було більш риторичним, я вирішив промовчати. Саме мовчання дозволило мені більше зосередитись на бруді під ногами і я помітив чергові сліди.
Мирний підійшов ближче і світло з його ліхтаря нарешті впало на мою знахідку. У цей момент моє серце стиснулося від нервів. Сліди, які були перед нами, йшли в звичному, чисто поступовому порядку. Всі вони були спрямовані в одну сторону, а саме пальцями в сторону будинку. Це може означати, що місце, звідки злочинець потрапив на територію, знаходиться дуже близько.
— Це ще що за хрінь? Він що спустився згори? Неможливо. — сказав Мирний, намагаючись охопити масштаб і висоту цієї купи смуття. І він мав рацію як ніколи. Вона була занадто високою і нестійкою, ніж та, на яку нібито піднімалась дитина і кут був занадто крутий. Після цих роздумів я знову глянув на землю, нам явно чогось не вистачало… Придивившись уважніше, я помітив, що останні сліди були повернуті в протилежну сторону і трохи стерті. Володимир, тримайте мій ліхтарик, я хочу щось перевірити.
— Так, звичайно. — Мирний відповів мені трохи здивовано і взяв ліхтар. Я підійшов до коробки, що стояла прямо перед двома останніми розмитими слідами, і потихеньку почав її рухати. Сама коробка була не зовсім важкою, але вона була в багнюці, яка була більш схожа на старий і глибокий мул, це ускладнювало завдання вдвічі. Після декількох сильних ривків, мені вдалося зрушити коробку на кілька сантиметрів. А приблизно через п'ять хвилин і зовсім відсунути її в сторону.
Це було не дарма. Безпосередньо за ящиком стояла невелика бетонна труба, яка була вбудована прямо в основу «Великої сміттєвої стіни», і нагадувала старі ходи в замках, які допомагали спокійно покинути його, у разі облоги, або при інших небезпечних обставинах.
— Ого, — тихо промовив Мирний і сперся на одне коліно, щоб уважніше придивитися до проходу. — Ви бачите те саме, що і я?
— Так, здається що прохід веде в протилежну сторону.
— Подивися  вниз, там явно хтось повз. — сказав Мирний і одразу глянув на мене. — Сподіваюсь, ви не страждаєте від клаустрофобії?
— Чесно кажучи, я навіть не знаю.
— Я теж, але, здається, все одно доведеться це перевіряти. — Володимир зітхнув і засукав рукави, взяв ліхтар у зуби і заліз у прохід. Довго не роздумуючи, я вчинив так само.



Внутрішня частина труби була тісною, і якщо лейтенант, статура якого зявдяки худорлявості і маленькому зросту дозволяла йому рухатись більш-менш стерпно, то я відчував себе кількою в банці. Ми повзли дуже повільно, так як боялися застрягти або опинитися в пастці під завалами. Не слід забувати під яку купу сміття ми залазили, назвати конструкцію надійною язик не повернувся б. Також роль в цій нелегкій справі грала відстань і весь той бруд і вода, крізь які потрібно було пробиратися. Чесно кажучи, приємного тут було мало. Вже через кілька метрів у мене почали застигати коліна і руки, а простору в трубі ставало все менше і менше. Дихати ставало все важче і стіни немов стискали все тіло. Я думаю, що саме так люди відчувають клаустрофобію.
Тоді все ставало тільки важче, а ми ще не проповзли навіть половину труби. У якийсь момент в мене раптом почав виходити з ладу ліхтарик, через це мені стало некомфортно, кілька разів я легенько вдарив по ньому, сподіваючись, що батарейки встануть назад, але це не допомогло, через кілька секунд ліхтарик згас і більше не вмикався. Незадовго до цього я втратив з поля зору Мирного, і після кількох невдалих спроб оживити ліхтар вирішив покликати його і повідомити про поломку. Я кричав один раз, потім другий і третій, але він так і не відповів. Після невдалих спроб викликати Володимира, мокрий і втомлений, я раптом запанікував. Я до сих пір не люблю в цьому зізнаватися, але від страху залишитися на самоті в такому місці у мене почало розриватися дихання, а серце просило вийти на вулицю. Я почав сіпатися з боку в бік, намагаючись прискоритися, але насправді все ставало тільки гірше і я просто застряг у трубі.
Лежачи там, вкритий брудом і в повній темряві, я неодноразово вигукував недоречні і грубі фрази. Я ненавидів усіх і кожного за те, що опинився тут і в першу чергу я звинувачував себе у слабкості і страху. Весь цей час я не переставав рухатися, але мої спроби були марними. Як здобич, проковтнута пітоном, я намагався вибратися зі смертельної пастки. Я зупинився і дивився вперед у темряву.
— Будь ласка, — сказав я тихо, сподіваючись щось побачити чи почути. І ось, коли я вже був у відчаї і опустив голову вниз, впираючись чолом в бруд, крізь темряву, до мене прорвалося милостиве світло, а за ним і голос, якого я так бажав.
— Костя! Хлопче, ти там як!?
— Володимир, слава Богу, ви тут! Я застряг, я не можу вибратися!
— Це тому, що ти занадто сильно сіпаєшся, тобі потрібно заспокоїтись і спокійно рухатись вперед.
— Та як тут можна заспокоїтися!? — я різко закричав і продовжував смикатись з боку в бік.
— Синку, візьми себе в руки! Паніка не допоможе справі, а спокій в жодному випадку мене не підвів. Так що давай, дихай рівніше і не сіпайся. — відповів Мирний врівноваженим і спокійним голосом.
Наступні кілька хвилин я просто лежав нерухомо і намагався дихати рівно, як казав Володимир. Задишка почала проходити і серце билося в звичному ритмі. Стіни навколо мене почали відступати і я знову зміг рухатися. Тепер я вже не робив різких рухів, та повз дуже повільно. І хоча хотілося якомога швидше вибратися з цієї злощасної труби, фраза лейтенанта: «Не поспішай», оселилася в моїй голові, як мантра. На мій подив, через пару метрів я нарешті побачив Володимира, який подав мені руку і допоміг вибратися з особистого кошмару. І ось, коли мої ноги ступили на землю, я відчув неймовірну втому, озирнувся назад і жахнувся від того, наскільки велика, власне, ця гора. Це, безумовно, була найбільша гора сміття, з усього, що там було, але навіть в порівнянні з її висотою товщина її стін була просто дивовижною. Як і піраміди Гізи, вона одночасно дивувала своїм розмахом і жахала. При одній лише думці, що таку річ можна побудувати людськими руками, моє тіло тремтіло. Я довго не міг відвести очей, намагаючись запам'ятати кожну деталь і, можливо, навіть зрозуміти її дизайн. Відволікся  я лише тоді коли важка рука Мирного, впала мені на плече.
— Як справи?
— Все гаразд, мабуть. Хоча, якщо чесно, я не знаю, що зараз можна вважати за норми.
— Не турбуйся, це все через місце. Тут відбувається щось незрозуміле. У мене було таке ж відчуття відтоді, як ми відкрили ті ворота.
— Стільки мотлоху, але чому? Навіщо все це привозити сюди і робити щось подібне? Це важка праця.
— Щоб щось тут приховати. І щоб це ніхто не знайшов.
— Наприклад?
— Ще не знаю, але дуже хочу дізнатися. Вставай, підемо тобі щось покажу.
— Гаразд, — відповів я з недовірою і підвівся.
Наостанок я ще раз подивився на «Велику стіну» і тільки слова Мирного прозвучали в моїй голові, на рахунок таємниці нашої пари. Маючи на увазі ці думки, я продовжував слідувати за ним. На мій подив, він йшов досить впевнено, хоча і не поспішав. Також я помітив відсутність великого скупчення сміття, як це було раніше. Ні, не думайте, бруд і дрібне сміття нікуди не поділися, але в порівнянні з рештою території тут було занадто чисто.
— Ти пробач мені Костю за те, що залишив тебе в тій трубі. Я не очікував, що ти застрягнеш там.
— Ні, це не ваша вина. Я зробив все неправильно через це і застряг. Я радий, що ви повернулися за мною.
— Я радий, що ти цілий хлопче, правда. Але я хотів сказати, що зайшов так далеко не просто так. Я знайшов сліди.
— Сліди?
— Так, ти сам в цьому переконаєшся. — сказав Мирний, трохи загальмував і вручив мені ліхтарик.
І дійсно, прямо під нашими ногами була вимощена ціла купа потрібних нам відбитків. Не думаю, що потрібно пояснювати наскільки я був щасливий тому, що ми неухильно рухаємося в правильному напрямку. Не ставлячи жодного питання, я йшов по доріжках у швидкому темпі, струшуючи всю втому. Володимир, не відступаючи, йшов за мною. Ми були поруч, я міг це відчути. Через кілька кроків ми натрапили на маленьку і старезну будівлю, до дверей якої нас вели ті самі маленькі ніжки.
Ми нарешті знайшли його лігво!