- Кириле, не зробите мені послугу? - витираючи сльози зі щік, я звернувся до Гримчакова.
- Так, звісно.
- Перевірте, будь ласка, чи не повернувся ще лейтенант Мирний зі своїм напарником. Якщо так, то запросіть його до нас.
- Добре.
- Я можу його покликати. - раптово відповів Ледньов.
- Не потрібно. Упевнений, Гримчаков і сам впорається з цією справою.
- Він навряд чи захоче заходити сюди знову.
- У нього немає вибору. Сьогодні йому доведеться прийняти важке рішення, напевно, найскладніше в житті. Усім нам доведеться його прийняти. - закінчив я і кивнув Кирилу, після чого він вийшов із кімнати.
- Олександре, хто ще заходив сюди крім нас п'ятьох і суд-мед експерта?
- Наскільки я знаю, ніхто. Ключ увесь цей час був у мене, а двері ми зачинили одразу після першого відвідування з Володимиром і головним експертом.
- І про дитину ніхто не знає?
- Ні, крім усіх перерахованих вище. Одразу після нашого виходу, лейтенант наказав зачинити двері і не пускати нікого всередину, поки він сам не накаже. А потім віддав ключ мені.
- Ясно.
- Георгію В'ячеславовичу, до чого всі ці запитання? Що саме ви задумали? -запитав Ледньов, явно стривожений моїми розпитуваннями.
- Те, заради чого мене викликав сюди Володимир. Не більше, не менше. Не переживайте, Олександре, для вас у мене теж є робота.
- Робота?
- Так, мені потрібно, щоб ви вивели всіх слідчих і медиків на вулицю, за територію.
- За територію? Але навіщо?
- Прошу, просто зробіть це, так потрібно. Потім спокійно повертайтеся сюди. - відповів я Олександру, і, незважаючи на нерозуміння з його боку, він усе ж таки наважився виконати моє прохання і так само покинув кімнату, спустившись на перший поверх.
У цей момент, краєм правого ока, я помітив сержанта Крутко, який повільно пересуваючись, залишив таємну кімнату і прийняв зручне положення, упершись об стіну біля ліжка. Я, занепокоєний його станом, тут же підійшов до нього із запитанням.
- Миколо, як ви почуваєтеся?
- Жахливо, ніколи ще не почувався гірше. Що ми будемо робити, Георгію?
- Я не знаю, а що ми можемо зробити? - задумливо відповів я, чим привернув на себе повну увагу Крутка. Але не той лютий погляд, яким він обдаровував усіх, хто його оточував, а більш м'який і розуміючий.
- Адже ми поліцейські, так? Ми повинні карати злочинців, тих, хто творить зло, так? - відчайдушним і заплутаним здавався Крутко, промовляючи ці слова.
- Так, Миколо, все правильно. Ось тільки, хто з них злочинець? Хто заподіяв більше болю? І кого по істині можна назвати Злом? Як на мене, то я не бачу тут злочинця, лише дитя, яке помстилося своїм кривдникам. Тим, хто знущався з нього всі ці роки і продавав його тіло за гроші іншим, не менш страшним створінням. Якщо ти хочеш почути від мене чітку відповідь, то ти її не отримаєш. Так, убивці мають сидіти у в'язниці - це правильно. Але ось що я тобі скажу, цей хлопчик пройшов через пекло, і, як на мене, своє він уже відсидів, у найгіршому розумінні цього слова. І ось тобі моя порада, зроби правильно. Не так, як тебе вчили, не як поліцейський, а як людина...
Одразу після нашої розмови двері до кімнати відчинилися, і в проході з'явилася ставна постать лейтенанта Мирного, який хоч і знехотя, але все ж зайшов до кімнати. А відразу за ним підтягнувся його напарник Костянтин Вересенко і Кирило Гримчаков.
- Привіт Жора. - відчужено звернувся до мене Володимир.
- Привіт Володь.
- Кирило ввів нас у курс справи, поки ми йшли. Як він?
- Спить. - відповів я, раз у раз поглядаючи на малюка, втім, як і всі в цій кімнаті.
- Боже, він же зовсім дитина... - переляканим голосом констатував Костянтин і підійшов трохи ближче до ліжка, поки я прямував до Володимира.
- Що будемо робити Жора?
- Те, що повинні, Володя. Ти б не покликав мене в це місце, якби хотів пустити цю справу по вітру, вірно?
У цей момент до кімнати зайшов ще один чоловік, Олександр Ледньов.
- Значить так, зараз у цій кімнаті перебувають усі, хто більш-менш знає нюанси цієї справи. По суті, у нас не те, щоб багато варіантів, а точніше, всього два. Перший, ми оформляємо це все як подвійне вбивство, і решта метушні продовжиться вже без нас. Не знаю, що точно буде з хлопчиком у такому разі, але нормального життя в нього не буде. Ну а другий, ще більш хибний. Ми можемо приховати факт знаходження дитини, заховати в надійне місце, а потім подбати про її долю самі. Повинен одразу попередити, що цей варіант рівносильний злочину, і за таке вас не те, що звільнять, а посадять у в'язницю на невизначений термін, якщо, звісно, спіймають. Тож приймайте його зважено і обміркуйте все як слід. Я зроблю так, як скажете ви. - на цьому Володимир припинив говорити й опустив очі до підлоги.
На кілька хвилин навколо стало тихіше, ніж у склепі. Усі поринули в безодню власних роздумів. Здавалося, тільки Ледньов був готовий відповісти першим, але цю ініціативу в нього перехопив Гримчаков.
- Знаєте, можете вважати мене ідіотом, я і сам так думаю. Але після побачених мною фотографій, моя відповідь більш ніж очевидна. Якщо у хлопця з'явиться хоча б шанс на нормальне життя, то я згоден ризикнути своїм. Я за другий варіант.
У відповідь Мирний лише злегка кивнув і спрямував очі на Вересенка.
- Я теж за другий. Знаю, не зовсім правильно, але я бачив, у яких умовах доводилося жити цій дитині, і що їй довелося пережити з цими виродками. У мене в самого двоє дітей і я просто не можу вибрати іншого шляху.
- Розумію, Георгію? - звернувся до мене Мирний, і я тут же, без слів виставив два пальці вперед.
- Ясно.
- Звісно ясно! - різко перебив Олександр лейтенанта, а потім продовжив.
- Та що з вами всіма не так, люди? Ви чого взагалі його слухаєте? Він завжди йшов проти системи, тому й був звільнений, а тепер повернувся і хоче погубити ще й наші кар'єри.
- На твоєму місці, я б помовчав. - намагаючись уникнути подальшого розгляду, сказав я, але тільки завів Олександра.
- Ви вже були на моєму місці. Я поліцейський, я надто довго працював над тим, щоб стати ним і не хочу, щоб моє життя пішло псу під хвіст, так само як і ваше. - сказав Ледньов і підійшов до мене впритул.
- Ти хоч розумієш, що буде з цією дитиною? - раптово звернувся до Олександра Крутко.
- Ні. А ти?
- Ні, але хотілося б знати, що з ним усе буде добре. А з таким розкладом, шанси на щасливий фінал у хлопчини нульові.
- Як і в нас, якщо хто-небудь дізнається про це.
- Та Бога ради, будь людиною! Подивися на нього, хіба він недостатньо настраждався? - додав Гримчаков.
- Не треба робити з мене монстра. Мені його теж шкода, але жертвувати своїм життям заради нього я не маю наміру. Тим більше, як ви збираєтеся його заховати?
- У мене є одна людина, вона підшукає хлопцеві гарне місце. Потрібно тільки почекати, хоча б добу. - відповів лейтенант.
- Доба, і де накажете його ховати, у себе вдома? Під одним дахом із людиною, яка холоднокровно вбила уві сні двох дорослих? Просто чудова ідея.
- Я його візьму. - прозвучала моя відповідь, і всі знову замовкли.
- Ти впевнений? - перепитав Мирний.
- Так, це всього лише на добу.
- Добре, також нам потрібна людина, яка відвезе вас удвох додому.
- Я відвезу! У мене і машина недалеко припаркована. - відповів Костянтин.
- Якщо так, то завтра я вже знатиму місце. І хтось повинен буде забрати і відвезти дитину в безпечне місце. Сам я не зможу, та й Вересенку краще зайвий раз не пропадати з поля зору, якщо він сьогодні везе.
- Я його відвезу. Відвезу туди, куди скажете. - Сказав Кирило.
- Ну тоді, мабуть...
- Та ви всі з глузду з'їхали, чи що!? - знову перебив лейтенанта Ледньов. - Та як ви це зібралися проробляти? Крім нас його ніхто не бачив, але ж люди не тупі. Знаряддя вбивства, відбитки, та хоча б суд-мед експерт, що з ним плануєте робити?
- Не хвилюйся, я розберуся. - нарешті своє слово взяв Микола.
- Але як? - запитав у нього Кирило.
- Я ж син генерала, мабуть, настав час, щоб цей статус зіграв на користь не тільки мені. Підчищу документи, позбудуся ножа і зітру будь-які згадки про хлопчика, якщо такі будуть.
- А експерт? - звернувся із запитанням Костянтин.
- Подивися на нього, бідолаха зовсім розкис. Повір, він нікому нічого не скаже, дай Боже, щоб при здоровому глузді залишився.
- Ні, ну ви точно всі божевільні. - тихо промовив Олександр і від безвиході, просто мовчки став осторонь.
- Добре, значить вирішили! Діяти будемо швидко. Вересенко, швидко піджене машину до хвіртки, тільки акуратно, без зайвої метушні. Гримчаков і я візьмемо на себе персонал і відволічемо їх, поки Гайдомак і малий сядуть у машину. Микола буде на підхваті й допоможе Георгію. Якщо зробимо все швидко й акуратно, то, можливо, і вдасться. Що стосується вас Ледньов, завтра я хочу бачити вас зранку у себе в офісі, будемо думати над вашим переведенням в інший відділ. Так, як із вами я працювати більше не маю наміру.
- Переведенні?! Але лейтенант!
- Ніяких але, ти сильно розчарував мене, хлопче. Я розумію, що кар'єра - це важливо, але є речі куди важливіші. Тому я бажаю тобі удачі в іншому відділі. Можливо, там твоя кар'єра в гору ще швидше, але в мене у відділі в тебе немає майбутнього. - відповів лейтенант і пішов далі, а слідом за ним поспішили Вересенко і Гримчаков.
Не гаючи часу, я зняв із себе пальто й акуратно взяв дитину на руки. Попутно зумів загорнути її так, щоб їй було зручно. Далі все працювало як годинник. Ми скооперовано почали рухатися вперед, у підсумку вже через десять хвилин я проходив повз натовп, прикриваючи дитину пальтом так, щоб ніхто не помітив. Відразу за хвірткою на нас, як і було домовлено, чекав Костянтин із машиною.
- Швидше, сідайте! - прокричав той, і ми зі швидкістю кулі, вже за секунду, опинилися на задньому сидінні поліцейської машини.
- Я зачиню за вами двері. - сказав Крутко і мало не зробив цього, але я його зупинив.
- Миколо! Я помилявся щодо вас. Ви станете прекрасним поліцейським.
- Я просто зробив свій вибір. Подбайте про нього, з Богом.
Після чого ми котили в ніч.
- Не гони так, їдь спокійніше, ми ні від кого не біжимо. - сказав я Вересенку, який раз у раз постійно намагався додати газу. Через якийсь час, ми нарешті переїхали межу і опинилися в місті. Тоді ж малюк, нехай і ненадовго, але розплющив очі. Ніколи не забуду його здивований вираз обличчя, він милувався миготливими вогниками нічного міста так, ніби це найдивовижніше, що тільки могло існувати, а після, знову заплющив очі і продовжив дрімати у мене на руках.
Коли ми доїхали до мого будинку, на вулиці вже почало світлішати. І темрява, що оточувала нас увесь цей час, була змушена відступити перед ранковою сірістю.
- Ставай прямо біля під'їзду. - звернувся я до Костянтина, який ось уже п'ять хвилин не міг вибрати місце для паркування, і щойно ми припаркувалися, я одразу кинувся до домофона і набрав номер своєї квартири.
- Так. - відповіла стривоженим голосом Даша.
- Люба, це я, відчини будь ласка. - ласкаво відповів я, після чого пролунав тривалий гудок і двері відчинилися. Я зумів притиснути їх каменем, який лежав недалеко від входу, а потім швидко попрямував назад до машини.
- Усе, можна йти. - звернувся я до Вересенка і почав укутувати сплячого малюка в пальто.
- Ви впевнені, що ваша дружина не буде проти?
- Поки що не знаю. Раніше, коли я працював, прийти о п'ятій-шостій ранку, було чимось буденним для нас. Але ось так з'явитися із закривавленою дитиною на руках, щось новеньке, сумніваюся, що їй це сподобається. У будь-якому разі, я розберуся, не переживай.
- Добре. - відповів Вересенко і простягнув мені руку, щоб попрощатися.
- Було приємно з вами попрацювати Георгій, хоч і не офіційно.
- Мені теж дуже приємно було з вами познайомитися, Костянтине, бережіть себе.
- І ви теж. - відповів Костянтин і наостанок погладив малюка по голові. Після чого сів у машину і поїхав геть.
Пам'ятаю, як ми їхали в ліфті, малюк спав у мене на руках, поки я намагався придумати, що сказати дружині. І ось, коли ліфт зупинився, а двері розійшлися вбік, вона вже чекала на мене біля них. Незважаючи на кількість варіантів, яких було не так уже й багато, я не міг вичавити з себе жодного слова. Вона теж мовчала і без перестану оглядала мене, з ніг до голови, своїм грізним поглядом. Змінився він лише тоді, коли вона помітила дитину в мене на руках. Вона відсунула частину пальта, щоб краще розгледіти її.
- Даш, я...
- Не треба, просто заходь у квартиру. Тільки не шуми, діти сплять. Знаєш, ти міг би й подзвонити, я собі всю ніч місця не знаходила.
- Пробач. Я просто не встиг.
- Ну що мені з тобою робити. - видихнувши, сказала вона.
- Даш, ми можемо розкласти в залі диван для хлопця? І скажи, будь ласка, у нас ще залишився ключ від дверей у зал?
- Не знаю, треба пошукати. А навіщо ключі?
- Мені треба з тобою поговорити, але спершу вкладу малюка.
Повернувшись до Даші, я розповів їй усе, що дізнався за цю довгу ніч.
- Який жах... - тихо відповіла вона, після всього почутого.
- Тому я і питав тебе про ключ.
- Зачекай. Тобто ти забрав його звідти, де його тримали під замком усі ці роки, щоб замкнути у себе?
- Це всього лише запобіжний захід. І це тільки до ранку.
- Ні Жора, вже вибач, але в нас удома ми не зачиняємо дітей у кімнатах, і вже тим паче, після того, що я почула.
- Даша, якраз через це, нам і треба діяти акуратно.
- Краще б ти подумав про це раніше. Я не стану закривати його, подібно до тих виродків. І крапка.
- Добре, тоді я сидітиму біля дверей і охоронятиму його аж до ранку. Якщо ти так хочеш.
- Роби як знаєш, я вже все сказала. - різко відповіла мені Даша і попрямувала в нашу з нею кімнату.