На цьому, на жаль, записки Гримчакова закінчуються. На щастя, або ж навпаки, але після того, як він надіслав мені свої записи, ми з ним більше не розмовляли. А точніше він зі мною, адже я не раз намагався з ним зв'язатися, але безуспішно. І лише вчора, буквально перед тим, як я лягав спати, мені прийшов електронний лист від Кирила. У ньому він дякував мені за надану можливість розповісти свою історію, а також скинув кілька раніше не виданих мною документів. Виявилося, що після тієї ночі Кирило і Микола не забули про цю справу, а навіть навпаки, присвятили роки на розслідування. Звісно, не офіційно, адже Гримчаков пішов з органів одразу після смерті лейтенанта Мирного, який, як виявилося, всіляко допомагав хлопцям у цій справі. Аж до своєї смерті... Після звільнення Гримчаков відкрив свою справу і став приватним детективом, що тільки пішло на користь їхньому розслідуванню. Адже сам Кирило працював у тіні, а якщо раптом йому потрібно було щось від поліції, у цьому йому сприяв Крутко. За стільки років хлопцям вдалося з'ясувати не так вже й багато. Але навіть ця інформація дає певне уявлення про масштаб проблеми. Стало ясно, що за всіма цими жахами стояла якась секта. Назви та учасників якої, на жаль, знайти так і не вдалося. Але ось що вийшло, так це виявити кілька притулків, подібно до того, в якому опинилися ми. Загалом таких налічувалося близько п'яти. На місці було знайдено потаємні ходи, вівтарі і, звичайно, різного виду клітки, в яких члени секти тримали своїх дітей. Так, саме своїх, оскільки зникнень дітей у тих місцях просто не було зареєстровано. За здогадками Кирила, члени секти ведуть замкнутий спосіб життя, особливо жінки, які народжують дітей у себе в будинку. Після чого ростять їх, для будь-яких потреб церкви. Причому судячи з написів, які члени секти залишали в потаємних місцях, вони з якихось, тільки їм зрозумілих причин, ділили дітей на два класи. "Зіпсовані" і "Вибрані". З одним ми були знайомі не з чуток, він представляв клас, до яких ставилися як до товару, речі, яку можна використовувати і обмінювати заради заробітку. А ось із другою все набагато складніше, оскільки всі схованки, крім нашої, за всі ці роки спорожніли. Тільки дві з них були позначені як "Вибрані" і саме в них не було ні кліток, ні таємних кімнат для надання послуг. Крім, хіба що вівтаря, але не написаного на стіні, не зрозумій чим. У цих кімнатах вівтар був оформлений у вигляді золотих статуеток, уже зі знайомими нам із вами символами. Що трапляється з такими дітьми незрозуміло. Можливо, вони продовжують жити і виховуватися в добробуті, з метою в майбутньому послужити інтересам громади, а можливо щось іще. На жаль, ні дітей, ні власників будинків, знайти так і не вдалося. Крім одного, але про це потім. Зараз же, я хочу розповісти вам свою частину історії. Не відбиваючись від загальної маси, почну з того моменту, як Мирний поділив нас на групи і роздав нам завдання. За підсумком якого, мені було доручено потрапити на місце злочину і оглянути його. Допомогти мені в цій нелегкій справі мав Олександр Ледньов, права рука лейтенанта Мирного і його головний протеже. І хоч не одразу, але я згадав цього молодого чоловіка. А точніше, той день, коли він прийшов до нас у відділ, прямо з академії. Він вирізнявся з-поміж інших своїм спокоєм і розсудливістю. І зовсім не дивно, що саме він сподобався лейтенанту. Адже як-не-як, він нагадував йому самого себе в молодості. Навіть коли ми прямували до будинку, його обличчя було напрочуд спокійним, на відміну від інших, чиї думки були заповнені лише нерозумінням і страхом. І хоча спіч Мирного позитивно вплинув на загальний настрій колективу, Ледньов був чи не єдиним, хто знав лейтенанта досить добре, щоб не повестися на наш трюк. - Георгій В'ячеславович. - звернувся до мене Олександр. - Як ви думаєте, з лейтенантом усе буде добре? - Чому ти питаєш? - Я ще ніколи не бачив його таким. Він ніби зламався... - Я знаю його багато років. Він сильна людина, але навіть у сильних бувають хвилини слабкості. І Мирний не виняток. Швидко прочитавши ситуацію, я продовжив. - У такі моменти людині потрібен друг-опора. От скажи Олександре, чи був для тебе лейтенант опорою? - Та ви що, Георгію В'ячеславовичу!? Він же мені як батько! Свого то в мене й не було, він навчив мене всього, що я знаю. І він був добрий до мене, як ніхто інший. - Ось тому ти маєш підтримувати його в цей нелегкий період. Так само, як і він тебе, розумієш? - Так, звісно! - впевнено відповів Ледньов і повернувся у звичний для нього спокійний стан. Вкотре я переконався в тому, що зовнішній стан людини не завжди визначає її внутрішній світ. Особливо в нашій роботі. І навіть Ледньов, який славився своєю професійною витримкою і холодною головою, був більш ніж стурбований станом лейтенанта Мирного. І як виявилося, не без причин... Незабаром ми були вже біля порога, де біля входу в сам будинок, нас зустрічали два здоровенних амбали. - Георгію В'ячеславовичу, я розберуся. Будь ласка, почекайте мене тут. -Сказав Ледньов і поквапився говорити про щось із цими гігантами. Я ж звернув увагу на зірки. Як раніше й казав Мирний, у місті не побачиш такого чистого неба. Хоча, я б і не сказав, що частенько їх виглядав. Так само, я з властивим мені інтересом, звернув увагу на сам будинок. Зовні він практично нічим не відрізнявся від звичайних двоповерхових будинків. Хіба що в ширину здавався аж надто великим, чого не скажеш про його висоту. Здавалося, що його ніби обрізали, а потім подібно до конструктора, зайві деталі просто використали для чогось іще. - Георгій В'ячеславович! - Покликав мене Олександр, після чого демонстраційним жестом покликав мене до себе. На що я відповів легким кивком. - Проходьте Георгій. Проходячи в дверний отвір, я пам'ятаю, як подумав про те, що нарешті знаходжуся в будинку. Але не встиг я зайти, як навколо мене запанував цілковитий хаос. Пов'язано це було з кількістю людей, суд-мед експертів, які просто стояли то тут, то там. І нічого не робили. - Це що таке?! Чим ви тут займаєтеся?! - запитав я, поглядаючи на перелякані обличчя медперсоналу. Але ніхто навіть не думав мені відповісти, а може вони просто боялися. Бо самі не знали, що вони тут роблять. - Де головний експерт? - Нагорі. - раптово, тихо відповіла дівчина, що стояла близько до мене. А потім, до мене підійшов Олександр і на вухо повідомив. - Він теж був із нами в кімнаті... Після цих слів, я знову глянув на перелякані очі медиків. - Так, значить усім слухати команду. Швидко і що найважливіше акуратно очистити приміщення. Хто курить, може покурити. Хто ні, подихає повітрям. Але щоб через три хвилини, духу вашого тут не було. Зрозуміло? - Так. - боязко і в унісон відповіли хлопці. - Тоді пішли! - суворо відповів я і в швидкому порядку, людина за людиною кімната почала спустошуватися. Усі, як один, намагалися якнайшвидше покинути цю будівлю, крім тієї самої дівчини, що відповідала мені. Вона, не дотримуючись наказу, рухалася проти загального потоку. - Стоп, дівчино, ви куди? - різко відповів я, чим зупинив останню. - Я хотіла покликати головного. - трохи налякано відповіла вона. - Він на верху, вірно? - Так... - Тоді не хвилюйтеся, він скоро до вас вийде. А поки що, будьте ласкаві, прямуйте з усіма на вулицю. - Добре. - невпевнено відповіла вона, але все ж послухалася і попрямувала до виходу. - Ах так, і ще дещо. Не могли б ви позичити нам кілька пар рукавичок? - Так, звісно. - відповіла вона і простягнула рукавички. Її руки тремтіли від страху. - Дякую. Не хвилюйтеся, скоро все закінчиться, і ви поїдете додому. Але вона просто промовчала і попрямувала до виходу. Незабаром будинок спорожнів і на першому поверсі перебували тільки я й Олександр. - Ця дівчина... - в голос сказав я, тим самим привернув увагу Ледньова. - Так, що з нею? - Вона дуже налякана. - Вони всі налякані. - Так, але не так. - Це тому, що головний суд-мед експерт, той, що на другому поверсі - це її чоловік. Він уже всю ніч просто сидить там і курить одну цигарку за іншою. От бідолаха і не знає, що думати. - відповів Олександр і мигцем кинув свій погляд на сходи, що ведуть на другий поверх, поки я не міг викинути з голови руки тієї дівчини. Страх - це як вірус, необов'язково бачити джерело. Досить просто подивитися на людину, яка його відчуває, і ти теж заразишся ним. Це сталося з цією дівчиною, а потім і з іншими медиками. І здається, це почало діяти і на мене. Після того, як кімната була повністю в нашому з Олександром розпорядженні, а двері були зачиненими, ми приступили до огляду першого поверху. І перше, що можна було побачити, це досить маленьке приміщення. Що вводило нас із Ледневим у неабиякий дисонанс, адже зовні будинок здавався дуже просторим. А на ділі виявилося, що навіть пройти і не зачепити, що-небудь, потрібно було постаратися. Хоча цілком можливо, що таке сприйняття у нас складалося через те, що буквально кожен куточок був забитий якимись речами. Що, судячи з того, який вигляд все має зовні, не здавалося чимось дивним. А після записів інших учасників і зовсім абсолютно нормальним. У самій же кімнаті, з якої і складався весь перший поверх, не було нічого вражаючого. По суті, від входу, поруч з якими були припарковані черевики, вперед, нас вела звичайнісінька, дерев'яна доріжка. З боків якої, знаходилася якась подоба кухні. Праворуч була раковина, в якій зручно розмістилися кілька немитих тарілок і ще більше виделок, ложок та інших столових приборів. Поруч з усією цією антисанітарією зручно розташувався невеликий холодильник. У якому знаходилися, судячи з викривленого обличчя Ледньова, який мав необережність відкрити його, не дуже свіжі продукти. Далі, але вже ліворуч, можна було споглядати стару газову плиту. Вся в краплях жиру і шматочках їжі, вона стояла і була готова розвалитися в будь-який момент. Але і це не могло викликати здивування, адже нічого іншого від цієї парочки я і не міг очікувати. Єдине, що було незвичним - це вікна, які були забиті дошками вздовж і впоперек. На що просто неможливо було не звернути увагу. - Мабуть наші голубки не дуже любили сонячне світло. -Прокоментував знахідку Олександр. На цьому частина, яку насилу можна було обізвати кухнею, закінчувалася. Далі, судячи з меблів, йшов зал. Перше, що зустрічалося в цій частині кімнати, це старий обшарпаний диван, якому, судячи з вигляду, місце скоріше зовні, серед іншого мотлоху, а не тут. Хоча від дворика, це місце відрізнялося хіба що відсутністю вологи і залишків снігу та бруду. Ні, чисто тут, звісно, теж не було, але ноги не грузли в смітті. Поруч із диваном знаходився старий килим, який задавав тон усій кімнаті і був не менш брудний, ніж усе інше. Біля нього, тільки з іншого боку, стояла тумбочка, а на ній і телевізор, яким, напевно, користувався ще мій дід за часів своєї бурхливої молодості. На цьому, мабуть, усе, більш-менш нормальне оздоблення кімнати закінчувалося. Адже попереду, в самому кутку, на мене чекав черговий вівтар. Зовні, він мало чим відрізнявся від тих, що описував Гримчаков і Вересенко. Все та ж подоба якогось дерева з гілками з боків і дивними символами навколо. Але той жах і вплив, який воно наганяло, його просто неможливо було описати словами. Ніби найдорожчу тобі людину, просто розпотрошили в тебе на очах, і ти нічого не можеш із цим вдіяти, лише дивитися. А потім, заплющивши очі, сподіватися, що все це лише жахливий сон. І відкривши їх наступного разу, ти прокинешся і все буде добре. Саме це відчуття приреченості та злості, нарешті змусили мене наважитися. - Олександр. - Так, Георгію В'ячеславовичу? - Ми йдемо на другий поверх...- рішуче сказав я і попрямував у бік сходів, поки Ледньов, трохи приголомшений моєю рішучістю, стояв як укопаний. І тільки, коли я ступив на першу сходинку, він поквапився до мене. Поки ми йшли скрипучими сходами, я помітив, що нагорі горить світло. І щойно ми наблизилися до освітленого приміщення, рецептори в мене в носі почали вловлювати якийсь дивний запах. А пізніше, нарешті опинившись за дві сходинки від другого поверху, я помітив чоловіка. Описати його можна було, як людину середніх років, яка згорблено сиділа в старому кріслі, недалеко від сходів. У руці в нього дотлівала цигарка, а сам він дивився собі під ноги і щось невпинно повторював. - Олександре, сигарета. - сказав я, задумливо оглядаючи чоловіка. На щастя, Ледньов зрозумів, що я мав на увазі сигарету чоловіка, яку варто було загасити якомога швидше. І поки Олександр був зайнятий тим, що відносив бичок до туалету, який, до речі, знаходився трохи далі від сходів. Я раз у раз, постійно прислухався до запаху і новоутвореного від нього присмаку. - Усе, сигарету загасили. - Добре. - відповів я і знову звернув увагу на чоловіка. - Олександре, ви курите? - Ні. - суворо відповів Ледньов. - Шкода. - Але я ношу сигарети лейтенанта. Йому дружина заборонила палити більше, ніж пів пачки на день. Але коли йому дуже погано, то він просить мене. - Вогонь знайдеться? - Так, але хіба ви курите? - А це й не для мене. - відповів я і глянув на чоловіка. - Але... - Так, що? Даси закурити? - уїдливо відповів я і простягнув руку. Звісно, Олександр не зміг відмовити мені і простягнув мені цигарки і запальничку, після чого я підійшов до чоловіка, сів на одне коліно і дав йому цигарку. У відповідь, він лише приречено подивився на мене і продовжив говорити щось незв'язне. - Кофь, кофь, кофь, кофь. - Усе буде добре. - відповів я, підпалюючи сигарету. Після чого, він знову відвернувся від нас, покурюючи осторонь. - Бідолаха. - констатував Ледньов. - Так. - так само концентруючись на присмаку, відповів я. - Це тут? - запитав я в Олександра, вказуючи на двері поруч із чоловіком. - Так. - Чому ніхто не стоїть на сторожі? - Двері зачинені, та й він спить. - Спить? - Георгію В'ячеславовичу, це складно пояснити. Але перед тим, як зайти туди, прошу, налаштуйте себе на найгірше. - Я готовий, відкривайте. Поки Олександр відчиняв двері, я максимально сфокусовано стояв і не знав, чого очікувати. Та ще цей дивний присмак на язиці. І ось раптом, я знову прислухався до слів чоловіка і нарешті зрозумів, що його слова і мої рецептори говорили про одне й те саме. А саме про запах, який я колись уже відчував, але з роками встиг забути. Про запах крові...