Світло від сигарети нарешті згасло і на кілька секунд я залишився у повній темряві. Я відчував що мої ноги починають заглиблюватись у багнюку, а волога, просочуючи взуття, покриває кінчики пальців. Мені стало холодно, але ще холодніше мені ставало при думці, що я потягну ногу вправо або вліво і сліди маленьких ніжок перетворяться в потворний безлад бруду, води і сміття. Я просто не міг цього допустити.
— Сержант Крутько, мені терміново потрібна ваша допомога!
Високим, навіть трохи командним голосом, я розітнув  темряву, сподіваючись, що Микола все ще стоїть на тому ж місці і нервово потирає обвуглені брови. Спробувавши ще раз, я замовк і почав слухати.
Вперше в житті я нічого не міг зробити, я залежав від людини, якій не довіряв, а вона, в свою чергу, здавалося, зненавиділа мене всім серцем всього за один вечір. Хоча для мене це було буденністю, адже за все своє життя я так і не зміг догодити нікому, окрім дружини, це дивує мене донині. Такий вже я, важкий...
— Георгій В'ячеславович! Георгій В'ячеславович, ви тут?! Крутько кричав.
— Так, я тут!
— Чому ви зайшли так далеко? Тільки не кажіть, що це через сигарету.
— Це не має значення, важливо те що я знайшов, але мені потрібно більше світла. Ідіть обережно і повільно, тепер важливо не втратити сліди.
— Сліди? — Крутько знову запитав і продовжив, не чекаючи моєї відповіді. — Зрозумів. Рухатись повільно і обережно.
— Так, ідіть на мій голос. — сказав я, і зі спокійною душею чекав сержанта Крутько.
Він йшов повільно, обходячи кожен острівець сміття на своєму шляху, максимально зосереджений і спокійний. Згадуючи про це зараз і порівнюючи його тодішню поведінку з сьогоднішнім днем, хочу відмітити що Микола, як поліцейський, завжди відрізнявся високою старанністю і концентрацією уваги, що й дозволило йому піднятися в ранг генерала, незважаючи на поганий характер, але це була не єдина причина, та про це пізніше…
Тієї ночі Микола повільно, але впевнено прямував до мене, перш за все, він поклав праву руку на моє плече і причаївся. Я попросив у нього запальничку, і не сказавши ні слова, він просто передав її мені. Мої руки тремтіли через стужу, мої ноги оніміли, а кашель, який виник десь глибоко в горлі, благав вийти на волю. Лише після кількох спроб мені вдалося запалити вогонь, але не вистачило сил сісти і краще оглянути сліди. Тоді я звернувся до Миколи з проханням:
— Сержанте, мені треба оглянути сліди ближче, чи можете ви підримати мене, щоб я не впав?
— Так, звичайно.
Він взяв мене за передпліччя і трохи відвів тіло назад, завдяки цьому я зміг витягнутись вперед і детальніше поглянути на сліди. За всю свою професійну кар'єру я ніколи не відчував себе більш безглуздо ніж у цій ситуації, Микола, думаю, теж, але незважаючи на наші напружені стосунки, він не суперечив і виконав мої вказівки.
Як тільки тьмяне світло запальнички впало на те місце, де я знайшов цигарку, мої сумніви нарешті розвіялися і я побачив слід. Цього разу це були не маленькі візерунки, які нагадували мені дитячу ногу, а ясний, стовідсотковий слід. Я заціпенів, але не від холоду чи втоми, а від повного нерозуміння того що відбувається. У моїй голові виникали сотні питань, але на жодне з них я поки не міг відповісти. Мою  тривогу помітив сержант Крутько.
— Георгій В'ячеславович, чи є там щось? Я не впевнений що зможу утримати вас.
— Так, мені шкода, що ти так довго тримав мою стару дупу. — відповів я, і різко повернувшись назад, допоміг Миколі поставити мене на ноги. У той же час позаду нас пролунав сильний крик.
— Ау! Чи є хтось живий? Хлопці, я не збираюся борсатися в цьому смітті.
У тому роздратованому голосі неможливо було не впізнати лейтенанта Мирного, чиє колись елегантне пальто, тепер більше нагадувало стару ганчірку.
— Ти тут?!
— Так, Володя ми тут. Я прошу тільки не кричи, інакше розбудиш усіх сусідів.
— Та вони, мабуть, все одно не сплять, стільки вогнів біля воріт, подумай сам. — зауважив Мирний, ідучи по наших з Миколою стопах. За ним ішов високий, молодий хлопець у формі.
— Що ви тут взагалі забули? — спитав Мирний, дивлячись на мене і Миколу.
— Лейтенант Мирний, — відповів Микола. — Ми маємо підстави вважати, що знайшли деякі докази.
— Це правда Жора? — спитав Мирний, нервово сіпаючи правим кутом рота. Він завжди робив це, коли щось дратувало його, або хтось…
— Так, Володя, це схоже на сліди.
— Сліди?
— Так, але тут дуже темно, і світла від запальнички не вистачає, чи міг би ваш хлопець дати мені ліхтарик?
Після цих слів чоловік, який супроводжував Мирного, різко смикнувся, його тіло охопило тремтіння і було очевидно, що з ним щось не так. Тоді я думав, що це через холод, але тепер розумію, що він просто злякався.
— Чого став, як вкопаний? Дай ліхтар! — вигукнув Мирний і тим самим вивів хлопця з анабіозу.
— Так, вибачте! — відповів юнак, намагаючись привести себе до тями. І одразу виконав наказ, предавши ліхтарик Миколі. Я почав продивлятися околиці на присутність решти слідів.
Увімкнувши ліхтар, я нарешті побачив увесь бруд і сміття, які так ускладнювали нам рух. Всі ті пляшки, картонні коробки і навіть стара денді-консоль просто лежали там і тихенько гинули, як поранені солдати, кинуті на полі бою, які, попри все, так хочуть жити. Страшне видовище, я б нікому не радив бачити таке, а бути учасником і тим паче. Істину кажуть: «Темрява багато приховує і хоча ви не бачите небезпеки, це не означає, що її не існує». З цим місцем було теж саме, тут проживало щось зловісне і це відчували всі хто був присутній тоді. Відчуття постійної тривоги, холоду і слабкості. Я знаю, що все це може здатися вам надуманим, але повірте, я не єдиний, хто тоді пережив ці почуття, і я не єдиний, хто переживає його до цих пір, при кожній згадці тієї ночі.
Вирізавши собі невеликий коридор світла, я одразу ж приступив до пошуків, бо там де один слід, є й інші. Я знайшов їх досить швидко, варто відзначити, що їх було не так вже й багато і розташовувалися вони не зовсім характерно. Незважаючи на особливості кожної особини, кроки людини зазвичай досить послідовні. Звичайно, є відмінності, наприклад, по кроках можна розпізнати кульгава людина, чи ні, можна дізнатися, в якому напрямку і з якою швидкістю вона рухалась, але так чи інакше кроки послідовні, права, ліва, або навпаки. Ці сліди були розкидані то тут, то там, при цьому їх було не так вже й багато, і щоб зрозуміти, як і куди рухається субʼєкт, потрібно було буквально слідувати за ними.
— Володя, скажи своєму хлопцю, хай приведе більше людей. Нехай всі беруть ліхтарі та прапорці для поміток. Тут є над чим попрацювати.
— Ти чув його? Хутко!
— Так, прийнято!
Як тільки він пішов, Микола підійшов до мене і почав задавати питання.
— Георгій В'ячеславович, я все розумію, але чи не потрібно нам йти на безпосереднє місце злочину? Це те, заради чого ми тут, чи не так?
— Про що ви говорите? Вся ця територія і є місцем злочину.
— Так, але вбивство сталося не тут, а в будинку. Саме там ми повинні розслідувати.
— Я розумію, про що ви Миколо, але вбивство - це вбивство. Зараз для мене набагато важливіше з'ясувати обставини злочину, особливо якщо до них причетна дитина.
— Дитина? Яка ще дитина?
— Це те, що мені цікаво і я сподіваюся, що лейтенант Мирний сам розповість нам про це.


Микола відразу повернувся назад і так само, як і я, він просто стояв і дивився на Мирного, сподіваючись почути відповідь на поставлене запитання. Сам Володимир не поспішав відповідати, він просто стояв і дивився на зірки в небі. Так тривало ще кілька хвилин.
— Вбивця, — тихо відповів Мирний.
— Вбивця? Що з ним не так? — спитав Микола тремтячим голосом. А потім мені стало зрозуміло, чому Володимир опинився в такому жахливому стані коли я з ним зустрівся. Йому не раз доводилося бачити трупи, але на цей раз все було зовсім інакше.
— Володя, ти не хочеш сказати що...
— Так, Жора, наш вбивця - це дитина.