Ще довго після цього ми просто стояли і мовчали, кожен із нас був збентежений цією обставиною і просто не міг знайти слів, хоча питань ставало все більше. До мене підійшов Микола, стало зрозуміло що новина торкнулася його найбільше, це не дивно, він досі не розслідував таких справ, і така інформація могла вибити з колії навіть такого досвідченого професіонала, як Мирний. Незважаючи на це, він все ж звернувся до мене з проханням.

Георгій В'ячеславович, ви можете позичити мені свій ліхтарик? Я хотів би перевірити околиці, може знайду ще якусь підказку.

Але там темно, можна випадково знищити важливу інформацію.

Не хвилюйтеся, я буду дуже обережний. До того ж, за межі першої стежки не вийду, просто хочеться більш детально перевірити місцевість в межах ділянки.

Але...

— Георгій В'ячеславович, будь ласка, просто дозвольте мені перевірити.

— Гаразд, просто будьте уважні.

Обов'язково.

Микола відповів і відразу взявся за роботу. Я розумів його, іноді, щоб відігнати щось дивне, страшне і незрозуміле, потрібно просто щось зробити. Це реакція людини, при якій ви намагаєтесь зайняти свій мозок і руки, щоб не думати про погане, це як сміятися після різкого переляку, тільки ось, все це не кошмар з другосортного фільму жахів, а реальність. І хоча у Миколи були мінімальні шанси знайти хоч якісь докази, той факт, що він займався ділом, а не стояв на місці, тремтячи від страху, заспокоював мене. Те як він намагається бути корисним навіть у своєму «підвішеному» стані, не могло не мотивувати мене. Справа ставала все більш заплутаною, а відповідей не було. Тому я відправився до Володимира, так як він був єдиним, хто знав про все що відбувається в будинку, коли я підійшов до нього, він все ще дивився на зірки, смалячи чергову сигарету.

— Володь? — недбало промовив я, намагаючись привернути увагу Мирного.

— Які прекрасні зірки, так, Жора?

— Авжеж. — відповів я, звертаючи увагу на небо.

— Жодної хмаринки, яка краса. Знаєш, в місті таких зірок не побачиш, там люди завжди кудись поспішають, метушаться і дивляться більше під ноги ніж вгору. Сумую за ясним небом над головою, на нього приємно іноді звертати увагу, ось тільки обставини, звичайно, гірше не придумаєш.

— Так.

— Сигарету? — спитав Мирний, простягаючи мені пачку.

— Ні, дякую, я зав'язав.

— Ого, як давно?

— П'ять років тому.

— Молодець, я теж хотів, але, очевидно, щось пішло не так.

— Я зробив це через дружину, її батько помер від раку легенів.

— Зрозуміло. Моя також сказала мені, що курці живуть недовго і все таке інше. Чесно кажучи, Жора, я не думаю, що протримаюся так довго, тому не відмовлю собі в чортовій сигареті. Ти ж мене розумієш, так?

Напевно... — відповів я автоматично, хоча навіть не розумів, що саме має на увазі Мирний. Тепер це не мало значення, він був не в собі, як і всі ми, але розібратися все ж було варто.

— Володь, я розумію, що зараз ти не дуже хочеш про це говорити, але мені потрібні відповіді, хоча б якісь, якщо ти щось знаєш, будь ласка, просто скажи мені.

Мирний опустив на мене погляд, потім почав гасити недопалок підошвою черевика. Він робив це повільно, ніби зважуючи те, що потрібно було сказати, збираючи зерна інформації, яка була в його розпорядженні. Закінчивши, він сховав недопалок у кишеню, набрав повітря у легені і видихнув, що є сили.

Після цього він звернувся до мене:

— Я вже казав тобі, що наші жертви — це пара середніх років, яка тут жила?

— Ну, так. Навіть ще у самому початку.

— Отже, їх звали Валентин Любенко і Наталія Мороз, пара з них, м'яко кажучи, була не дуже. Вони постійно шуміли, сварилися і взагалі всіляко заважали життю сусідів, тягли сміття звідусіль і жили на тому, що постійно продавали пляшки та інший мотлох на переробку. Отже, "вершки суспільства", як ти вже зрозумів. Також були підозри, що Валентин продавав якесь лайно, чи то героїн, чи то дезоморфін, а може й усе разом, що не було б дивним. Сусіди постійно бачили, як хтось стукає в їхні ворота, кажуть, що не було жодного дня, коли б до них ніхто не приходив і, як правило, всіх впускали. Люди приходили і йшли, це траплялося так часто, що доходило до семи, а то й десяти людей на день. "Клієнти" приходили і залишалися з ними годину-дві, потім відразу сідали в машину і виїжджали. Так тривало до минулої ночі, цілий день люди приходили і стукали у ворота, як завжди, але ніхто їх не відчиняв. Один з хлопців буквально намагався зламати двері, щоб потрапити всередину, щось вигукуючи щось типу "я повернуся за своїми грошима, покидьки!"

— Звідки ви все це знаєте?

— Про це нам розповіла стара жінка, яка живе навпроти, це вона викликала поліцію, коли побачила як цей чоловік прориває двері до сусідів, а коли офіцери прийшли на виклик, на дверях була велика вм'ятина, а господарі так і не відчинили. Після короткої розмови з сусідами, і безпосередньо з жінкою, яка їх викликала, правоохоронці вирішили зателефонувати у відділення і повідомити про дивну ситуацію. Ось так воно і дійшло до мене. Після розмови з сусідом я вирішив повідомити про це прокурора, а він, у свою чергу, суддю, а оскільки обидва, певною мірою, були мені винні, ордер був виданий вже сьогодні.

— Але я не розумію, як ти дізнався, що тут сталося? Я маю на увазі, чому був такий поспіх? Очевидно, що вони не були подарунком, але чому ти вирішив, що ордер потрібен так терміново?

— Віриш чи ні, щось привернуло мою увагу. Дивне відчуття небезпеки. А після розмови з сусідами також з'явилася підозра в продажу наркотиків. Коротше кажучи, з цим місцем все було не так і на мій жаль, я й гадки не мав, наскільки. — відповів Мирний з опущеною головою. Водночас я помітив Крутко, який продовжував шукати все нові й нові сліди, у той момент в моїй голові зародилося ще одне питання.

— А як щодо дітей? Чи були у цієї пари діти?

— Ти теж про це подумав? Як тільки я побачив те, що побачив, я відразу пробив цей варіант. Ні у Любенко, ні у Мороз, не було зареєстрованих дітей, а сусіди ніколи не бачили дітей поблизу їхньої території.

— Але звідки взялася дитина?

— Гадки не маю, звідки взялася. — повторив Володимир мої слова, тим самим підтвердивши наш глухий кут.

Перш ніж ми змогли навіть обдумати це, на горизонті крізь темряву, до нас почало пробиватися світло, а пізніше і звуки тупотіння.

— Нарешті! — вигукнув Мирний втомленим голосом, а потім почав кричати. — Де вас всіх чорти носили?! Ми вже обморозили тут дупи! За що вам тільки платять!?

Він явно не був налаштований на розмову, і, чесно кажучи, я не впевнений, що він міг би сказати більше. Діалог був йому явно неприємний, і це можна зрозуміти, але приховувати від мене що-небудь було нерозумно, адже чим більше у мене було б інформації, тим швидше я б закрив справу, а це саме те, чого хотів Мирний, просто повернутися додому і забути все, як поганий сон.

— Георгій В'ячеславович, можете підійти? — Крутко раптом звернувся до мене. Він чи не вперше за останні 30-40 хвилин стояв, наче вкопаний і дивився на щось під ногами.

— Що там у тебе?

— Думаю, я знайшов щось цікаве, ви бачите сліди, вони розкидані то тут, то там. Це досить хаотично, чи не так?

— Так, я теж це помітив, таке відчуття, що дитина або не наважувалася йти, або...

— Або він просто не бачив куди йде, бо була ніч. — перебив мене Крутко. ‒ Але найдивніше, що коли підходиш ближче до паркану, то сліди закінчуються. Це означає...

— Що він, мабуть, заліз на сміття. — Тепер я поспішив відповісти.

— Саме так! — вигукнув Крутко у відповідь. Я переніс світло на гору сміття, яка знаходилася зліва від нас.

— І це підтверджує слід на самій верхівці. — промовив Микола і тут же повернув світло до слідів брудних маленьких ніжок, що знаходились біля маленької шафи у підніжжя. Вона була однією з найважливіших опор, і з неї, мабуть, дитина почала підніматися вгору. Наші з Миколою очі, начебто спалахнули від знахідки. Ми зрозуміли, що знайшли щось важливе, і це пробудило в нас надію. Відразу після цього до нас підбіг Мирний разом з кількома співробітниками поліції.

— Жора всі зібранні, що у вас тут? Знайшли щось цікаве?

— Власне, так, Володь, лейтенант Крутко обшукав невелику ділянку поки ми чекали на допомогу, і сліди привели його до цієї гігантської купи сміття. Ми також знайшли сліди на шафі внизу, це може вказувати на те, що дитина піднялася нагору.

— Нагору? — здивовано запитав Мирний, дивлячись на купу сміття.

— Але тут так високо. Як він туди потрапив?

— Цей мотлох тут давно лежить, він добре спресований і не впаде просто так, особливо якщо мова йде про дитину. Так що так, він міг би туди потрапити. Питання лише навіщо?

— Тому що двері були зачинені. — припустив я. — Пара що тут жила, вони можливо і були наркоманами, але зачиняли за собою двері на ніч, так?

— Так, коли зайшли мої хлопці, двері були зачинені. — відповів Мирний, кинувши погляд на офіцерів, які у відповідь лише схвально кивнули кепками.

— А слідів біля дверей чи в хаті не було?

— Ні, інакше ми б їх одразу знайшли.

— А що це означає? — спитав Крутко.

— Це означає, що він не входив з головного входу. Зрештою, тоді б ми побачили сліди.

— Виявляється, що... — спіткнувся Мирний, очі якого раптом розширилися.

— Є ще один вхід до будинку, і шлях до нього лежить через це сміття.

Всі присутні відразу замовкли. Навколо стояла повна тиша, всі стояли на місці, затамувавши подих і думаючи про те, що робити далі? На жаль, варіантів було мало і найпродуктивнішим було розділитися, що я і запропонував зробити, але у відповідь отримав лише погляди наповнені страхом і обуренням, а також типову для таких ситуацій несхвальну реакцію Мирного, губа якого знову, наче її хтось тягнув за нитку, підповзла вгору.

— Ти жартуєш? Якого дідька нам ділитися? — Мирний був роздратований і не знав, що сказати. Він розумів, що це рішення буде найбільш ефективним і що іншого вибору у нас немає, але розуміння і прийняття — це абсолютно різні речі. Мирний не хотів, щоб ми ділилися на групи, він був наляканий і знесилений, побачене в будинку застало його зненацька і зовсім вибило з колії, а кого б не вибило? Ні для кого не секрет, що перелякана людина часто починає йти врозріз з логікою. Він робить це не спеціально, організм просто не хоче піддавати себе зайвому стресу і якщо отримує якусь шкоду, моральну чи фізичну, починає проявляти тривогу і навіть агресію по відношенню до оточуючих. Вчені прозвали його інстинктом самозбереження, або, як я його називаю, інстинктом егоїста.

Я не думаю, що варто пояснювати, чому так? Давайте будемо чесними, у кожного з нас він є, і ми часто проявляємо його в різних випадках. У Мирного був крайній випадок, його дратувало абсолютно все і це могло нашкодити ходу слідства. Але, як я вже казав, іншого вибору у нас просто не було.

— Отже, на даний момент нас шість, якщо розділити на три групи, по дві людини, ми прискоримо хід справи в рази. Одна група піде по слідах і спробує знайти відповідь на те, як дитина опинилася на території. Назвемо це групою "А". Групі "Б" доведеться піднятися на гору сміття і встановити, як злочинець потрапив у будинок. Третя група — група "В". Вирушить прямо на місце вбивства і шукатиме там відповіді. Залишається тільки вирішити, хто куди піде.

Тоді слово взяв Мирний, який повільно підійшов до мене.

— Я не повернуся до того будинку, Жора, — сказав Володимир і глянув на мене жалісним поглядом. А потім додав:

— Я просто не можу. Я не можу...

— Я розумію Володю, все добре.

— Дякую, Жора.

Я в свою чергу, не міг не помітити погляду Крутко, який, не відриваючи очей, спостерігав за кожним моїм рухом, і не тільки моїм, адже дивну поведінку Мирного було важко не помітити, особливо тим, хто працював з ним раніше. На щастя, Крутко не потрапив до цього списку і не зміг відразу зрозуміти, як змінився Володимир в ході цього розслідування. Але були і мінуси, так як я знав, хто такий знаменитий Володимир Мирний і про це знали його підлеглі теж. Не обов'язково бути генієм, щоб побачити, як вони дивляться на свого лідера. Звичайно, вони намагалися цього не показувати і робили це досить успішно, але я не міг не відчути різницю. Я не з чуток знав, що на поважних офіцерів так ніхто не дивиться. Можна назвати це робочим підпорядкуванням або просто повагою до старих заслуг, але сенс не зміниться, Володимир Мирний підсадив свою репутацію, коли зайшов в ту кімнату. Чи справедливо це? Звичайно ні! Але хто піклується про психологічне здоров'я? Головне щоб він виконував роботу, а не виконає, ми його звільнимо! Я не міг дозволити своєму другові і його славній кар'єрі так закінчитися. Я підійшов до Мирного з порадою, він вислухав мене до кінця, а потім у звичній для нього манері звернувся до всіх.

— Так лоботряси, слухай мою команду! — впевнено вигукнув Мирний, і всіх, неначе, вдарило струмом.

— Зараз я розділю вас на групи. У кожній з груп вам потрібна досвідчена людина, тому я вирішив очолити групу "А", яка буде розбиратися зі слідами, рядовий Вересенко піде зі мною.

— Так, пийнято! — голосно закричав рядовий.

— Група "Б", яка буде шукати докази і сліди проникнення в будинок, я довірю Крутко, та рядовому Гримчакову.

— Вас зрозумів! — праворуч від мене пролунав голос. Моральний дух почав поліпшуватися, а як інакше. Вони знову бачать впевненого в собі Мирного. І тільки Микола змінив обличчя.

— Зачекайте, що це означає... — вигукнув Крутко обуреним голосом, але не встиг він закінчити, як його одразу його перервав Володимир.

— Так, це означає, що розслідуванням місця, де були знайдені тіла і вбивцю, буде займатися Георгій Гайдомак. — гнів Миколи не знав меж.

— Ви жартуєте?! Він навіть не поліцейський! Я навіть не розумію, навіщо він тут? Чому він?! — вигукнув Микола, розмахуючи руками з боку в бік.

— Георгій тут за моїм особистим друченням, так як у нього є необхідний досвід, щоб допомогти в цій справі. — відповів Мирний, насуплюючи брови від роздратування.

— Але саме мене послали до вас! Я і є допомога!

— При всій повазі, але порівнювати вас з Георгієм немає ніякого сенсу. Особливо у випадку з подвійним вбивством.

— Слухай сюди, я не збираюся терпіти такого ставлення до мене! Ви хоч навіть уявляєте, з ким ви розмовляєте?! — розлючений Микола закричав, і не встиг опустити руки, як важка долоня Мирного приземлилася на його ліву щоку. Всі навколо замовкли, коли Крутко схопився за обличчя. Його очі наповнилися слізьми, а Мирний, трохи витягнувши руку після удару, здавалося, зовсім втратив розум, схопив Миколу за комір і почав кричати на нього що є сили, але ніхто навіть не думав втручатися.

— Послухай мене! Ми з Жорою досліджували такі випадки навіть тоді, коли в тебе молоко на губах не висохло! І якби не начальство, я б не взяв для цієї справи такого салагу, як ти, і поки я ще старший за тебе в званні, ти будеш виконувати мої накази! Інакше я не ручаюся за себе і не дивитимусь, хто твій батько і хто твоя мати. Ти мене зрозумів!?

— Так, — тихо відповів переляканий Микола. Але Мирного така відповідь не влаштувала.

— Не вірю вам! Я хочу почути: "Так! Я зрозумів!" — Мирний продовжував насідати, а Микола, не витримавши цього, дав йому те, що той хотів.

— Так! Я зрозумів! — Крутько нарешті закричав, і навколо знову запанувала повна тиша.

— Молодець хлопче, тепер витирай сльози! Тобі з людьми ще треба працювати.

Потім він повернувся обличчям до всіх, тим самим прикривши Миколу спиною і дозволивши привести себе в належну для офіцера форму.

— Як я вже казав, Жора подбає про будинок. Допомогти йому піде рядовий Леднєв.

— Так точно! — одразу закричав ще один рядовий.

— Він був зі мною на місці і покаже все що потрібно. Чи всі розуміли свої завдання? — запитав Володимир і тут же отримав відповідь у вигляді кивків головами. — У такому випадку, будь ласка, приступайте до розслідування.

Після цих слів Мирний, здавалося, повернувся до нормального життя. Він був упевнений у собі, але я знав, що це просто ширма, за якою Володимир намагався приховати свої страхи і сумніви. Незважаючи на це, хлопці підбадьорилися і тут же розбіглися, як сказав Мирний. Тільки Микола просвердлював мене своїм презирливим поглядом, спостерігаючи, як до мене наближається Мирний і його напарник. Микола дивився на мене, не кліпаючи і це тривало до тих пір, поки Володимир не звернувся до мене.

— Жора про що йдеться? Куди ти дивишся? — спитав Мирний і тут же обернувся, сподіваючись знайти джерело мого інтересу, але знайшов лише Крутько, який спокійно прямував уперед зі своїм новим напарником в особі рядового Гримчакова.

— Вітаю Володь, тепер він ненавидить нас обох. — сказав я, все ще не відводячи погляду від Миколи, так само, як і Володимир.

— Він молодий, зарозумілий, а тато — генерал поліції.

— Так ось звідкіля я знаю його прізвище. Син полковника Крутко.

— Тепер генерал Крутко, рік тому його син отримав підвищення і майже відразу з'явився у нас. Хлопець, звичайно, талановитий, але занадто багато бере на себе.

— Він молодий, а батько — цілий генерал, ти б теж зазнався. Та й спостережливість у хлопця присутня, він сам знайшов сліди що ведуть вгору, та і тримається він досить добре.

— Це тому, що він ще не був там, куди ти підеш.

Мій погляд вмить впав на обличчя Володимира. Цього разу він був спокійнішим, ніж раніше, але опущені вниз очі видавали його турботу і страх, які він намагався придушити, як міг.

— Дякую, Володя. — сказав я, відволікаючи Мирного від його поганих думок.

— За що, Жора?

— Що заступився за мене. Я знаю, як сильно ти не любиш сперечатися зі своїм начальством і розумію, які проблеми у тебе можуть виникнути через мою присутність. Дякую, я постараюся не підвести тебе.

— Нема за що, Жора...

— Гаразд, нам пора. Рядовий Леднєв, так?

— Саме так!

— Тільки давайте не будемо офіційними, будь ласка, просто називайте мене по імені. Відведіть мене туди, де загинули подружжя Любенко і Мороз, а також, як я зрозумів, вбивця досі в будинку?

— Так хоча... Тобто так, Георгій.

— Я хочу це побачити. — відповів я, починаючи рух до хати. Але не встиг я зробити два кроки, як важка рука Володимира Мирного схопила мене за зап'ястя.

— Жора, коли ти зайдеш туди, пам'ятай, що перед вами не дитина, а холоднокровний вбивця. Він злий, і там він мешкає. Пам'ятай про це... — тремтячим голосом сказав Володимир.

— Гаразд, Володь, я не забуду