Я (не) відпускаю
Говорять всі: «Потрібно вміти відпускати!»
Але тримав би вічно рученьки твої,
Тендітно-лагідні, чи ніжно-теплі шати,
Сапфіри-очі, мов ті зорі вдалині.
Така ось ти у пам’яті моїй остання,
Чи ті думки вже бавляться, немов дитя?
Хотів тоді сказати дещо на прощання,
Але не зміг. На жаль. Усе ж – таке життя…
Обійми, їх лишень я добре пам’ятаю,
І посмішку обличчя, голос твій і сміх…
Далеко ти, щаслива, леле – я це знаю,
Та хто і де тобі сказав: «Кохання – гріх!»?
Воно крихке, але приємне. Знаю,
Але на відстані нема йому життя.
Лише у сні, у квітах серед чарів гаю
Та злота посмішка все капає з лиця.
І сяду я, і гляну тихо біля тебе.
Гаряче полум’я щезає, не зника.
Розцвів дерев тих шум, і сяє сріблом небо.
Ти поряд. Вірю! І надіюся сповна…
Обійми, лиш обійми добре пам’ятаю,
У тілі й у вухах все линеє той спів.
«Потрібно вміти відпускати», - добре знаю,
Але… тоді навіщо я тебе зустрів?
11.10.2018
11
2