Постпейзаж

Michael Mayrain

Стрімкі, суворі, високі будівлі, які руйнуються на очах живих людей. Жорстокі сірі будні, І сум забутих ідей. Минулого клітки гниють, на розбитих вікнах. Сум на людей ллють, Залишають нас в клітках. Мертва посмішка на людських вустах, мене трошки застерігає. Що в людей у головах? Цього ніхто не знає. Забути не можу, постпейзажи, радянський мертвий простір. Чорні хмари, розкладання фази, Не встоять всі поспіль! Важко нам своїх вершин Позбутися навік! Все тому, що було ніби добре. Мабуть, кожен звик! Забули б будівельний бруд, Вилізли б із пекельни дір. Нам земля потрібна, "Труд", Без всяких перспектив. На фото зображені чудові куточки наших миленьких, красивих сірих міст : Дніпро, Вільногірськ. День сурка який мають люди , які живуть в цих містах і ближчих селах не побажаєш навіть ворогові. На жаль такі реалії. Більшість із нас хоче бачити тільки гарні, неймовірні місця планети, забуваючи те, що нас справді оточує. При цьому деякі люди серед цих пейзажів однаково ( іноді) можуть бути щасливими.

2021-01-11 17:17:24

3

0

Схожі вірші

Всі

Тарантела (Вибір Редакції)

Фαйղα Եօթթí #AР #FN

І ніжний спомин серця оживився В нестримнім танці тіла — тарантели, Коли тебе відносить в зовсім інші Світи буття — яскраві й небуденні. Коли душа вогнями іржавіє, Кричить до тебе екстраординарним Неспинним рухом палкої стихії! Чому стоїш? Хутчіш в танок за нами! Бо тут тебе почують навіть боги, Суворі стержні правди на планеті. Танцюй-співай у дивній насолоді, Бо то є радість в ритмі тарантели!... Твоє ж життя невічне, зголосися? В мовчанні втопиш душу і печалі? Чи може разом з нами наймиліше Відкинеш маску сорому й кайдани? *** Переклад в коментарях 🔽🔽🔽

43

33

9205

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

71

7

12526