Сумління
Знайомий філософ столичного інституту, Писав дисертацію «Сутність людського сумління». Він стверджував: «Кожен на світі несе спокуту Свою, та гуртовно сучасного з ним покоління» Точили ми ляси під пиво та «Єгермейстер», Він ніс, наче прапор, ідею. Волав мені «Чуєш?!? То істина, друже: сумління – воно як гейзер – Його не сховаєш, не знищиш, не заасфальтуєш.» Парирував я, що сумління – то вроджена якість Прокляття диявола, чи то покликання Боже Як схильність до чарки, чи – краще – до малювання. Воно або є, або зовсім з’явитись не може. Так, звісно, ми знали, що впертюхи – значить безумці. Та кожен натхненно лупив себе п’яткою в груди. Ми так і лишились при впевненій власній думці. А ви як вважаєте, хто з нас мав рацію, люди?
2023-02-11 11:27:18
1
0
Схожі вірші
Всі
Разве сложно сказать...
Много думать слов не хватит Лишь о ком то , кто не рядом Быть со всеми лишь открыткой , Согревая теплым взглядом Каждый день встречая солнце Словно первый луч спасенья Думаешь о всех моментах , Что всплывают вместе светом ... Или множество вопросов На каких нет не единого ответа , К тем , кто был однажды нужен, Став одним твоим мгновеньем Почему ж сейчас нам сложно .. Сказать искренне о чувствах , Как страдать мы все умеем ,, А признать ,что правда любим ? Может быть просто забыли .... Или стали явью сцен сомнений ? Разве сложно хоть глазами Сказать больше ,чем таить в себе ли... Надо больше лишь бояться , Не успеть сказать о главном ... На взаимность зря стараться Ждать когда уйдет шанс бремям ...
53
16
4252
Дитинство
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
12826