Ніхто й ніколи не повірить, що ми наробили
Ніхто й ніколи не повірить, що ми наробили...
Не так близько, прошу,
Ти... ти наскільки вродлива,
Але зробимо вигляд, що я злякався і втік, як щур.
Не йди за мною, не треба,
Я - ніхто, а ти тепер ніде,
Я ніколи більше не буду стояти біля твоїх дверей,
Адже все, що в нас спільного, це небо,
І ми грішні перед ним,
Не зручно, ну від слова, зовсім,
Надто рано охрестили себе дорослими людьми,
Адже з спільного в нас тільки постіль.
Я ніколи не забуду той момент,
Коли, здавалося, що в світі всього двоє живуть,
Коли я сказав, що люблю тебе,
Я ніколи не забуду, а ти забудь...
Мені соромно самому,
Що все так різко й швидко,
Що навіть не проведу тебе додому,
Аргумнтуючи, що все це помилка.
Ти кажеш, що ненавидиш, а трусяться уста,
Я ж тебе наскірізь бачу й знаю,
Ти ж лиш просиш, щоб сказав
І я сказав... що не кохаю.
Хоч закипає кров у моїх жилах,
І тіпає всього повністю,
Але це те, що ми заслужили,
Нам і далі дити цією повістю,
Точніше мріяти про неї,
Про її кінцівку й щасливий фінал,
Ти не бачила жодної ідеї,
Я вже все й так віддав.
Залишилось лиш визнати обом,
Що це випадково сталось,
Що це зовсім не любов,
Що правильно зробили, що попрощались.
Додому на світанку прийдуть
Що один, що інша...
Обоє так і не зможуть заснуть
Згадуючи... хтось менше, хтось більше.
Кажуть, що любов вічна... вічна прірва,
Де не знаєш коли обвалишся,
Але точно знаєш, що вирве
Твоє серце те, через що й усміхаєшся.
Ставимо крапку... і не дописуємо дві,
Надіюсь, що нам вистачить сили,
Я завтра не привітаюся і ти не кажи привіт...
Що ж ми наробили?
2020-12-27 14:23:16
3
1