Вірші
Краса природи
Я в місячному мареві із зорями блукала,
Змиваючи росою я всі буденні дні.
І в матінки природи я відповідь шукала,
Хто барви розливає в небесному Одрі.
Я огорнусь вуаллю, що ніч для мене ткала,
Вплітаючи до неї лиш зіроньки ясні.
Немов шовкова річка, ногами в низ стікала,
Бузковим ароматом дурманила у сні.
Я вітру ніжний дотик, на шкірі відчувала,
І ноти, пісні вовка, я чую голосні.
Як ніч своєю вродою мене зачарувала,
Люблю її картини, зірками писані.
Колискою життя, природу я назвала,
Що вдосвіта пробудить, жінок всіх на весні.
І кожну з них красою своєю годувала,
Чому щоденно очі, такі в неї сумні.
І намагалась вчити, у мудрість одягала,
Змарновані уроки, обличчя кам'яні.
І кожна свою вроду, під маскою сховала,
Та стали наче тіні, однаково тьмяні.
Вже молодість, піском в годиннику збігала,
А унікальність втрачена, і душі льодяні.
Життя мов сонце, за обрій вже сідало,
Чи тільки в мене є бажання, не бути як усі.
0
0
432
Спогади
Лиш дотиком, миттєвим, ледь помітним,
Ти змусиш відчуття мої збудить.
Палким бажанням ти будеш заповітним,
Тієї ночі, що тривала мить.
І відголоском ті слова відчула,
Коли лишилась на одинці, в самоті.
Немов обійми я ковдру одягнула,
І знов примарою розтану в темноті.
Твої вуста вогнем мене спалили,
Та шкіра вкрилась перлами роси.
Нервові імпульси ми разом оголили,
Злились синхронно наші голоси.
1
0
349
Відьма
Всі довкола оминають,
Навіжену відьму ту.
Доки трави та збирає,
Вітром в полі на льоту.
-Гей, дівчисько!- десь гукають,
-Наздоганяють вже літа,
Твоя мудрість десь блукає,
Здавна вже вона зітха!
В житті досить я спіткалась,
Щоб зважати на роки.
Тай мітла лиш розігналась,
Дарма часу на плітки.
Треба зілля ще зварити,
І закляттям закріпить.
Чортенят ним напоїти,
І господаря гори.
Заховаю світло чаш,
Дурману я наберу.
Поспішаю я на шабаш!
Кращих відьом там зберу!
2
0
324
Аматор
Я впевнена була завжди,
Що пише серце — а не розум,
Не віднайде рука сліди,
Що досвід залишав за возом
Дипломами що слав в дорозі.
Отож аматор я серед громади,
Скував Морфей своїм гіпнозом,
Під солов’їні серенади,
Вкладав думки дороговказом,
Як муза, над моїм чолом.
Римують почуття склади,
Запалить мрія хитку прозу.
Мою хоробрість у рядки,
Заманять ароматом грози,
Бузку й духмяної мімози.
Не «метрики», і наголосів влади,
Я не боюсь! І так відразу
Не зможеш риму розпізнати,
Ну що ж, я проковтну образу.
Не стану гаяти я часу,
Щоб вчитися творить балади.
І строфіка веде до сказу.
Невже й Гомерові «аркади»,
Елладу створять так відразу,
Невже творив він від наказу.
В моїх віршах хтось бачить вади,
І не пишу я в ритмі джазу.
Вельмож не слухаю поради,
І без овацій арбітражу,
Натхненна лиш безсонням часу.
2
0
313
Осіння жінка
Чому так жінка нарікає долі?
Чому так тяжко на душі в житті?
Летять роки та ллються крізь долоню,
Та не радіє чомусь серденько її.
І все на світі я встигала і робила,
Частину серця я дітям віддала.
Я дому свого вічна берегиня,
Тепло я завжди в ньому берегла.
Для чоловіка, була я молодою,
Жила в любові з ним, у мирі й доброті.
Ніколи не хворіла: ні влітку, ні зимою,
Чому на серці осінь? Скажи доленько мені!
Осінній янгол розправив свої крила,
Промовив він до мене ті слова:
- Не думай що у світі тільки ти безсила,
Це помилка у вірі, омана вікова.
Чому ти серце й волю розділяла?
Та чоловіку з дітьми віддала.
А мрії, листопадом закружляла,
Ламаючи сама своє гілля.
Ти теж творіння Бога, не рабиня,
Яка "батраче" вік свій на сім’ю.
Вона — опора роду, господиня,
В серденьку май скарбничку ти свою.
4
0
263
