Іссарам
" Вітаю, зараз мене звуть Щуролов і я працюю на повстанців у Лісовому Королівстві. Сюди я потрапив волею хазяйки Фортуни, а може і долі-жартівниці, хто зна. Важливо лиш те, що зараз, а зараз я працюю над зіллям безстрашності, яке не мало б побічних ефектів, тому що те, що відоме як "Іскра"(винахідник - магістр Ігор Драконів Цвіт), воно і є іскра – побічним ефектом є смерть, а кращого досі ніхто не придумав, от я і взявся за цю справу. Думаю в мене вийде, але мені не вистачає інградєнтів – білокам'янки, кристалоїду, який росте лише в печерах дроу і то в малі кількості. А ще мені знадобиться кров дракона чи хоча б віверни, але де її дістати?! Види вважаються вимершими, але, думаю, мій старий друг Артас Забудка знайде її для мене в своїх погребах, але за умови, що не забуде.
А взагалі, я раніше служив в Імперській армії, керівництво якої, скажу, жорстке, але майже чесне. Чому майже? А того, що командир нашої роти був рун, як і я, та дискримінація була жорстка, навіть надто. Хоча до напівкровок там теж ставились не найкраще, але один з таких побив самотужки двадцятьох, і тоді бувалі і буйні заспокоїлися. Та то був дикий напівтроль-напівдроу: краще від рас батьків успадкував. Від батька -трольську силу, безстрашність і холодну лють, а від матері - гнучкість і швидкість розуму, якою наділені лиш дроу, і тепловий зір на пару з звичайним, тому боєць він був оґо-ґо. Але далі сержанта він не піднявся, жоден рун взагалі за чотириста років не піднявся вище лейтенанта, напевно, через пам'ять про наше повстання в "Перші золотій ері". Я в Нім, до речі, теж участь приймав, але про це іншим разом."
З щоденника алхіміка Щуролова.
Компанія їхала в фургоні: благо дорога була імперською, тобто найкращою, і можна було з п'яти фургонів керувати лиш першим, до якого були прив'язані інші. Жінка точилася меча свого предка - "Рунолама". Меч першого Хранителя, ім'я чиє вже давно забуте в століттях. Троль керував фургоном і наспівував пісню :
Здохни -
Нехай боги посміються!
За зимою буде весна,
Та для тебе не буде тепла:
Залишки твого життя -
Це матері сльоза.
За зимою буде знову зима -
Життя і смерть - Святовитова гра.
Рун кров в тобі текла,
Тому ти пішов з рідного гнізда.
І від сокири в полі впала голова -
Одноокого бога дитя забрало твоє життя.
– Що за пісня? Ніколи такої не чула, – жінка відклала шмат заліза, який важко назвати мечем.
– Ніколи не чула? І не дивно. Цю пісню співали перед боєм руни, коли я служив в армії Імперії.
– Що за бард написав? – Сайбер заінтригувалась.
– А чорт його знає, – байдуже відповів гном, – то ж руни. До речі, вони вважаються дико рідкісними, тому, якщо побачиш когось з них - радій, що видався такий випадок. А, і пам'ятай - не доведи боги з ними пити - не перепєш.
– А в тебе вже був досвід? – Сайбер було приємно познайомитись з цими трьома, такими різними, родичами.
– В Йоквела був досвід, – киваючи в сторону керуючого, мовив сер Артас.
– Просто не пий, – якось приречено відповів напівкровка.
Кендр тихо сопів, лежачи в кутку фургону на шматку полотна, і усміхався. Разом з Артасом і Йоквелом вони вирішили відправитися на південь - в сторону Рудого Лиса - туди саме за чутками, які чув сер Артас, прямував великий караван з далекого сходу. Таке чудо побачити варто: можна буде і підзаробити, і щось цікаве прикупити. А далі можна було б відправитись в Місячні гори, прикупити спілого вина і відправитися в Владики: там дають хороші супи за свіже місячне вино. "А по дорозі можна і авантюристами-бродягами бути: один маг-хранитель - боєць і до того ж стрілок, бакалавр; Артас сам теж ще той вояка, і на бійця піде; і прекрасна Сайбер Охайна – він усміхнувся собі в бороду – не просто боєць, а ще й силова аномалія, але яка і сама не признається, чи це стихійне? Може і сама не знає" – задумався гном.
Ліндал натягнув вуздечку і, піднявши брову, подумав: "Сліди кількох фургонів. Отже, на дорозі ми не самі, та я не бачу ні копит, ні слідів піших. Розбійники?" Він розвернув коня і відправився назад до своєї наставниці. Сліди на кам'яній дорозі він міг не момітити, якщо б в кількох місцях на окраїнах не було зірвано кілька плит. Вони розмістилися в невеликому ліску поблизу дороги, що викликало в нього і настороженість, і нерозуміння: чого засіли в такому місці? Ще хто з розбійниками поплутає. Чи на згаданих вище персонажів наткнутись можна було би, так ще те, що він переспав з демоном Легіону і, що його здивувало сон був такий реалістичний. А ще те, що демонеса розсміялась, почала його кусати в плечі і шепнула: "Ти перший, хто не злякався", і знову дзвінко засміялась. А що йому? Перша жінка Ліндала була нічна ельфійка, наполовину дроу з золотими зіницями і прекрасним станом. Не худенька, яких обожнюють аристократи, а міцна лучниця-алхімік. Не накачана, по-воєнному красива з діагональним шрамом через талію; спину прикрашали два шрами, які пересікались навхрест від мечів, отримані в різний період часу; і через ліву щоку і носик проходив тонкий шрам. Назвалась вона Мейкха - ім'я було, звісно, вигадне, але то була його перша справжня любов. Саме на його п'ятнадцятирічя він зміг. З дозволу майстра Піна вийшов в Рийжий Лис і пішов по кабаках святкувати...
Ліндал розповів архі-магу про сліди, на що та відповіла:
– Ну, що ж, – глибоко затягнулася гномським дурманом, – сідлай мою кобилу і поїхали: наздоженемо їх і приєднаємось. Хоч і часи спокійні, та я не бажаю вляпатись в неприємності, а в компанії, як відомо, це куди складніше.
– Гаразд.
Розбійники то бути не могли, адже так явно пересуватись по головних дорогах могли лиш розбійники-грабіжники і в додаток самогубці, а серед цього народу їх дійсно мало, якщо вони взагалі є: кому- як-не-як- таке в голову зайде?
Наздогнати їх попередників виявилось на ділі не так просто і, як помітила леді Іссарам: "Кретин! Слід дводенний, а я, дурепа, подумала, що ти дійсно можеш розібрати сліди." Сенсу так бездумно рушати Ліндал сам не знаходив, але як навчили його в школі: не перечити старшим силодіям, а магам і, тим паче, викладачам - поготів.
– То, що далі? – Невпевнено запитав маг.
– Що, що... Тут є одне місто в годині а то трьох на південний-схід: залежить від стану доріг.
– А там буде нормальний кабак? Просто, чесно кажучи, я вже не можу спати в соломі на пару з коннюхами. Я – другий спадкоємець Мертвого Вулкану, як-не-як, – Архі-маг Діана усміхнулася:
– Значить, набридло в соломі спати? Гаразд, ти спатимеш на ліжку цієї ночі, – по-зміїному прошептала жінка, що одразу не сподобалось юному магу, та свої побоювання він вирішив залишити при собі.
Коли сонце почало червоніти на сході і темнота почала потихеньку крастись з Темного Лісу, а троє дітей богів чітко проявилися на своїх небесних престолах: Ватіс – їх покровитель - справа, Енія – покровителька алхіміків і менталістів - по центру і Нурт - зліва від своєї фіолетової сестри - покровитель некромантів, майже непомітний на темному небі, Ліндал вдалині побачив вогні міста за якихось три кілометри. Архі-маг Діана Іссарам почала ностальгувати за проведеним в цьому місті літом сорок років тому – тоді ще вона служила бойовим магом в армії лорда Байсаха Вулканічного.
Кров брата важливіша Короля -
Пішак дійшов до кінця,
Тепер він - Ферзя!
І перед ним нове життя!
Почалась між ними війна -
Шістка побила Туза.
З колоди випало два різних близьнюка -
Сьогодні козирних карт нема.
– Гарно співаєш, – чоловічий голос змусив піднятись магічку і придивитись уважно до розмовляючого, адже невірне світло багаття не освітлювали високу постать в темному обладунку.
– Хто ви? – Діана підготувалася витягти кинджал з рукава, якщо незнайомець буде дозволяти собі зайве.
– Я? – Наче не розуміючи питання перепитав чоловік. – Ат – Чулатий Ліроніл, – представився незнайомець рідною мовою – ілулуханітоу, а паралельно з цим приклав вказівний, середній і безіменний пальці до лоба і, наче легко щось дістаючи з голови, протягнув витянуту в половину довжини жилисту руку з відкритою долонею – привітання.
– Чорний Лід, так? – Діані довелось напружити мізки, щоб перекласти ім'я нового знайомого на рідну мову. – А я – Діана Іссарам.
Знайомство не продовжилось довго, адже тільки вона торкнулася своїми пальцями зап'ястя Ліроніло, як одразу піднявся крик і шум з північної сторони табору, а це могло означати лише одне – кочовики напали. "І який демон їм доніс - де ми?! Ми ж мали їх затиснути з Лісовим Королівством і Скелілєю!" – викрикнула магічка після доброї порції висловлювань про батьків кочовиків – під скількома жеребцями були їх батьки, а матері лягали під тих, хто вижив після таких "забав", але в більших подробицях - в таких, що в будь якого південного жреця серце зупинилося б.
А взагалі, я раніше служив в Імперській армії, керівництво якої, скажу, жорстке, але майже чесне. Чому майже? А того, що командир нашої роти був рун, як і я, та дискримінація була жорстка, навіть надто. Хоча до напівкровок там теж ставились не найкраще, але один з таких побив самотужки двадцятьох, і тоді бувалі і буйні заспокоїлися. Та то був дикий напівтроль-напівдроу: краще від рас батьків успадкував. Від батька -трольську силу, безстрашність і холодну лють, а від матері - гнучкість і швидкість розуму, якою наділені лиш дроу, і тепловий зір на пару з звичайним, тому боєць він був оґо-ґо. Але далі сержанта він не піднявся, жоден рун взагалі за чотириста років не піднявся вище лейтенанта, напевно, через пам'ять про наше повстання в "Перші золотій ері". Я в Нім, до речі, теж участь приймав, але про це іншим разом."
З щоденника алхіміка Щуролова.
Компанія їхала в фургоні: благо дорога була імперською, тобто найкращою, і можна було з п'яти фургонів керувати лиш першим, до якого були прив'язані інші. Жінка точилася меча свого предка - "Рунолама". Меч першого Хранителя, ім'я чиє вже давно забуте в століттях. Троль керував фургоном і наспівував пісню :
Здохни -
Нехай боги посміються!
За зимою буде весна,
Та для тебе не буде тепла:
Залишки твого життя -
Це матері сльоза.
За зимою буде знову зима -
Життя і смерть - Святовитова гра.
Рун кров в тобі текла,
Тому ти пішов з рідного гнізда.
І від сокири в полі впала голова -
Одноокого бога дитя забрало твоє життя.
– Що за пісня? Ніколи такої не чула, – жінка відклала шмат заліза, який важко назвати мечем.
– Ніколи не чула? І не дивно. Цю пісню співали перед боєм руни, коли я служив в армії Імперії.
– Що за бард написав? – Сайбер заінтригувалась.
– А чорт його знає, – байдуже відповів гном, – то ж руни. До речі, вони вважаються дико рідкісними, тому, якщо побачиш когось з них - радій, що видався такий випадок. А, і пам'ятай - не доведи боги з ними пити - не перепєш.
– А в тебе вже був досвід? – Сайбер було приємно познайомитись з цими трьома, такими різними, родичами.
– В Йоквела був досвід, – киваючи в сторону керуючого, мовив сер Артас.
– Просто не пий, – якось приречено відповів напівкровка.
Кендр тихо сопів, лежачи в кутку фургону на шматку полотна, і усміхався. Разом з Артасом і Йоквелом вони вирішили відправитися на південь - в сторону Рудого Лиса - туди саме за чутками, які чув сер Артас, прямував великий караван з далекого сходу. Таке чудо побачити варто: можна буде і підзаробити, і щось цікаве прикупити. А далі можна було б відправитись в Місячні гори, прикупити спілого вина і відправитися в Владики: там дають хороші супи за свіже місячне вино. "А по дорозі можна і авантюристами-бродягами бути: один маг-хранитель - боєць і до того ж стрілок, бакалавр; Артас сам теж ще той вояка, і на бійця піде; і прекрасна Сайбер Охайна – він усміхнувся собі в бороду – не просто боєць, а ще й силова аномалія, але яка і сама не признається, чи це стихійне? Може і сама не знає" – задумався гном.
Ліндал натягнув вуздечку і, піднявши брову, подумав: "Сліди кількох фургонів. Отже, на дорозі ми не самі, та я не бачу ні копит, ні слідів піших. Розбійники?" Він розвернув коня і відправився назад до своєї наставниці. Сліди на кам'яній дорозі він міг не момітити, якщо б в кількох місцях на окраїнах не було зірвано кілька плит. Вони розмістилися в невеликому ліску поблизу дороги, що викликало в нього і настороженість, і нерозуміння: чого засіли в такому місці? Ще хто з розбійниками поплутає. Чи на згаданих вище персонажів наткнутись можна було би, так ще те, що він переспав з демоном Легіону і, що його здивувало сон був такий реалістичний. А ще те, що демонеса розсміялась, почала його кусати в плечі і шепнула: "Ти перший, хто не злякався", і знову дзвінко засміялась. А що йому? Перша жінка Ліндала була нічна ельфійка, наполовину дроу з золотими зіницями і прекрасним станом. Не худенька, яких обожнюють аристократи, а міцна лучниця-алхімік. Не накачана, по-воєнному красива з діагональним шрамом через талію; спину прикрашали два шрами, які пересікались навхрест від мечів, отримані в різний період часу; і через ліву щоку і носик проходив тонкий шрам. Назвалась вона Мейкха - ім'я було, звісно, вигадне, але то була його перша справжня любов. Саме на його п'ятнадцятирічя він зміг. З дозволу майстра Піна вийшов в Рийжий Лис і пішов по кабаках святкувати...
Ліндал розповів архі-магу про сліди, на що та відповіла:
– Ну, що ж, – глибоко затягнулася гномським дурманом, – сідлай мою кобилу і поїхали: наздоженемо їх і приєднаємось. Хоч і часи спокійні, та я не бажаю вляпатись в неприємності, а в компанії, як відомо, це куди складніше.
– Гаразд.
Розбійники то бути не могли, адже так явно пересуватись по головних дорогах могли лиш розбійники-грабіжники і в додаток самогубці, а серед цього народу їх дійсно мало, якщо вони взагалі є: кому- як-не-як- таке в голову зайде?
Наздогнати їх попередників виявилось на ділі не так просто і, як помітила леді Іссарам: "Кретин! Слід дводенний, а я, дурепа, подумала, що ти дійсно можеш розібрати сліди." Сенсу так бездумно рушати Ліндал сам не знаходив, але як навчили його в школі: не перечити старшим силодіям, а магам і, тим паче, викладачам - поготів.
– То, що далі? – Невпевнено запитав маг.
– Що, що... Тут є одне місто в годині а то трьох на південний-схід: залежить від стану доріг.
– А там буде нормальний кабак? Просто, чесно кажучи, я вже не можу спати в соломі на пару з коннюхами. Я – другий спадкоємець Мертвого Вулкану, як-не-як, – Архі-маг Діана усміхнулася:
– Значить, набридло в соломі спати? Гаразд, ти спатимеш на ліжку цієї ночі, – по-зміїному прошептала жінка, що одразу не сподобалось юному магу, та свої побоювання він вирішив залишити при собі.
Коли сонце почало червоніти на сході і темнота почала потихеньку крастись з Темного Лісу, а троє дітей богів чітко проявилися на своїх небесних престолах: Ватіс – їх покровитель - справа, Енія – покровителька алхіміків і менталістів - по центру і Нурт - зліва від своєї фіолетової сестри - покровитель некромантів, майже непомітний на темному небі, Ліндал вдалині побачив вогні міста за якихось три кілометри. Архі-маг Діана Іссарам почала ностальгувати за проведеним в цьому місті літом сорок років тому – тоді ще вона служила бойовим магом в армії лорда Байсаха Вулканічного.
Кров брата важливіша Короля -
Пішак дійшов до кінця,
Тепер він - Ферзя!
І перед ним нове життя!
Почалась між ними війна -
Шістка побила Туза.
З колоди випало два різних близьнюка -
Сьогодні козирних карт нема.
– Гарно співаєш, – чоловічий голос змусив піднятись магічку і придивитись уважно до розмовляючого, адже невірне світло багаття не освітлювали високу постать в темному обладунку.
– Хто ви? – Діана підготувалася витягти кинджал з рукава, якщо незнайомець буде дозволяти собі зайве.
– Я? – Наче не розуміючи питання перепитав чоловік. – Ат – Чулатий Ліроніл, – представився незнайомець рідною мовою – ілулуханітоу, а паралельно з цим приклав вказівний, середній і безіменний пальці до лоба і, наче легко щось дістаючи з голови, протягнув витянуту в половину довжини жилисту руку з відкритою долонею – привітання.
– Чорний Лід, так? – Діані довелось напружити мізки, щоб перекласти ім'я нового знайомого на рідну мову. – А я – Діана Іссарам.
Знайомство не продовжилось довго, адже тільки вона торкнулася своїми пальцями зап'ястя Ліроніло, як одразу піднявся крик і шум з північної сторони табору, а це могло означати лише одне – кочовики напали. "І який демон їм доніс - де ми?! Ми ж мали їх затиснути з Лісовим Королівством і Скелілєю!" – викрикнула магічка після доброї порції висловлювань про батьків кочовиків – під скількома жеребцями були їх батьки, а матері лягали під тих, хто вижив після таких "забав", але в більших подробицях - в таких, що в будь якого південного жреця серце зупинилося б.
Коментарі