«Чокнута сімейка...»
©Бард

– Більше ні кроку назад! - Проричав ведмежим ревом сер Артас.
– Арт, Арт, Арт, це не я, чесне кендерське! - Запевняв молодий кендер, відчувши спиною кам'яну стіну будинку гнома.
– Ти - дверна ручка, намагаєшся мене обманути!? Невже тут є ще якийсь "гурман"-кендр, який обожнює моє яблучне бренді!?
– Так чесно - я його не пив, - старий гном, прижавший свого ворога до стіни, зробив неочікувану контратаку, та малий кендр був гнучкішим і швидчим за старого гнома: побачивши, як руки сера Забудки швидко тянуться до нього, він з писклявим вигуком: "За Кендермор!" присів і рванувся вперед під руки гному. І все б в нього вийшло, якби це не було передбачено ковалем - гномська рука залізними кусачками вхопила рудий чуб кендера і останній зрозумів, що якщо голову тримають, то ноги самі далеко не втечуть, а навіть якщо вони і спробують -що ноги і зробили - то, швидче за все, можна лишитись без голови, а тілу без голови, як відомо, жити дуже складно. Йому згадались відьми, про яких тут, в Мертвону вулкані, розповідають далахан - наче вони носять свої голови в руках, а коні їхні взагалі їх не мають. "І як вони не спіткаються, і як скубають траву чи жують овес без рота?" - мелькнула думка в голові Рудика.
– А-я-я-яй! - Запищав невдалий маг.
– За мною іди і не виривайся, і все скоро закінчиться, - гном вивів кендера на подвіря свого камяного будинку, зірвав тонкий прутик з куща смородини і кілька раз з силою всік по заді Рудика, що те й діло виривався.
     Два фургони їхали по грунтові дорозі: на першому їхали гном і кендр, в фургоні була переносна кузня, забита товарами і інструментами; а в другому везли необроблений метал і вічний вогонь. Керував фургоном монах з далекого сходу, і супутниками його були: худенька лучниця з темних ельфів, воїн-берсерк з півночі Імперії і танцівниця з півдня – авантюристи з гільдії. Дорога вела їх на схід, в поселення тролів під Матір'ю-горою.
– Стояти! – Крикнув монах могутнім басом.
   Сер Артас глянув на підбігшу чорноволосу ельфійку, одягнену в безрукавку розписану оленями і вузькі шкіряні штани.
– Сер, далі йде сморід трупів, – гном підняв брову, опустив руку за спинку фургона і поклав ручкою вверх свою двуручну сокиру, – дозволите глянути, що там далі?
– Біжи, дитя, біжи.
   Ельфійка зникла в лісі, який тільки почав розпускати зелену ковдру над головами; танцівниця вийшла з другого фургону; рудий бородатий берсерк вдягнув шолом, щит і міцно тримав спис, готовий як до атаки, так і до захисту; а монах, як і властиво представникам цього типу авантюристів, взяв малий тарч і пернач і почав молитись Неандеру. Ельфійка з'явилась так само непомітно, як і зникла:
– Там двоє: найманки і якийсь виродок змішаної крові, – все ельфійська ненависть до змішування крові вилилась на її лице, – поле бою з купою трупів і спалене поселення. І багато - понад п'ятдесят - фургонів з різним барахлом.
– Сірошкірий і срібноволосий, з червоними пасмами, рослий і гостровухий, з іклами і кислим, як вино з мочею, лицем?
– Так.
– Так це ж Йо-йо! – Запищав кендр!
– Що за чортівня - їдьмо!
    Почувся скрип коліс фургона, Йоквел зачіпив на пояс дві Тальхали, сам сховався за фургоном і встромив в землю п'ять стріл, одну поклавши на тятиву. Сайбер оперлась спиною на колесо іншого фургону і прижала до грудей десятизарядний арбалет Рвача, і гляділа на свого напарника, очікуючи сигналу для стрільби.
– Йоквел Д'Клеан, старий ти ідіоте! – Прокичав гном з фургона, махаючи рукою в сторону колишнього табору найманців.
– Артас?! Опусти арбалет, Охайна.
  Гном з кендером взлетіли в повітря, коли височезний напівкровка обняв їх і підняв. Артас кричав, наче його в катапульту заклали зв'язаним, а Рудик весело сміявся і просив підняти його ще вище.
– Так от, – почав сер Артас Забудка, вказуючи товстим пальцем на Сайбер, плече якої виглядало з-за суцільного дерев'яного колеса фургона, який стояло між двома ящиками. – Хто це? Наречена?
– Цеаденіклю аснік пельнікі? – Мовив монах ельфійською, глядячи на фургони і звертаючись до темної ельфійки.
– Який план? – Мовили одночасно поранена і троль-дроу.
– Вбити! - Крикнула танцівниця.
  Град ударів кинджалами звалився на кендера, та жоден з них не влучив у в'юнкого Пружину. Ривком Йоквел штовхнув берсерка на землю і шаблею, вийнятою з піхв, прорубав шию. Охайна випускала стрілу за стрілою, та жодна з них не влучила в танцівницю, яка почала в танці начакловувати вогняне заклятя. Монаха вбив кидком каменя в голову Артас і вихопив його кинджал з поясу. (Тут я закінчу мову титанів - нині білого легіону - і напишу заклятя), – вималюваши в повітрі символ Енії прочитав маг заклятя, і відьму охопило полум'я, що рвалось з середини її тіла. Душерозриваючий крик вирвався з її горла, а сморід горілого м'яса вдарив в ніс.
– Киньте зброю! – Прокричала темна ельфійка.
   До горла Сайбер було притиснуте лезо довгого меча, і та якимсь дивом стояла на своїх двох.
– Геть звідси! Іди від нас! – Голосом дитини, яка готова розплакатись, мовив Рудик.
– Ловіть свою принцесу!
   Ельфійка, штовхнувши Сайбер, котра полетіла в руки напівкровці, швидко втекла в ліс.
– Я думала, що та сука мене заріже як собаку!
– Нікудишня з тебе леді, – усміхаючись і кладучи жінку на її постилку мовив Йок.
   Вони розповіли друзям сина дому Д'Клеан що сталось з селом, і які в них плани.
   Вогник танцював і віддавав тепло сидячим навколо нього.
– Я, напевно, з вами, молодими, піду в авантюристи, – мовив гном, роблячи ковток з фляги, повної чудовим вином.
– А кузня? – Запитав Рудик.
– Лишу Матіону. А ти підеш зі мною - я за тебе головою відповідаю перед сестрою!
– Бабу...
– Вона нас вб'є обох і висушить, якщо я з тебе не зроблю нормального воїна, як і подобає внуку роду гномів.
– То ви родичі? – Поцікавилася Сайбер.
    Розмову перервав свист арбалетної стріли і крик.
– Йо-йо виховував мого племінника - батька от цього розгільдяя.
– Так, ельфійка нас не потурбує.