1
Вже третій тиждень тривала почесна хода в честь світлого спасителя Неандра по горах Капрара, в пошуках святого джерела.

Юна Крисалія також приймала участь в такій важливій місії і хоча вона, як жриця, в будь-якому випадку була зобов'язана тут бути, вона відчувала гордість за свою присутність тут і гіркоту, що не може допомогти з пошуками. Вона розуміла, що ця гірчинка на язиці не була виправдана, так як ніхто й не очікував, що сліпа дівчина зможе принести хоч якусь користь до початку обряду, але Крисалія була молодою ентузіасткою, котрій було замало такої дрібниці як вроджена сліпота, щоб відмовити комусь в допомозі.

– Крисалія, Ви ще не стомились, моя панно? – почула вона поруч з собою до болю знайомий голос свого радника і помічника.

– Ні, не переживайте Маграс, все прекрасно, – всміхнувшись іноді надмірній турботі чоловіка, відповіла дівчина, вкорте почавши теребити золотисте волосся і поправляти білу з сріблом маску, що ховала її очі. – Тут так затишно. Приємно прохолодно, чудесно пахне, щебечуть пташки, зовсім не так як в нашому храмі! Я навіть не думала, що ліс може бути настільки привітним. Я так вдячна, що ви взяли мене з собою.

– А ми які вдячні, що Ви погодились піти з нами, – відповів їй Маграс з награною щирістю, знаючи, що дівчина не побачить розчарування на його обличчі.

– Маграс, а Ви можете покликати Уріла? – неочікувано для обох попросила дівчина.

– Нащо Вам наш писар?

– Я хотіла б щоб він описав мені ліс, – з натхненням і надією відповіла Крисалія. – Я хочу помилуватись лісом всіма можливими способами, а він безперечно зможе описати його вголос, якщо може зробити це на папері. Ви ж не обділите мене екскурсоводом? – з непідробною надією і благанням спитала дівчина, ніжно стискаючи пальці помічника в своїх долонях.

– Звісно ж ні, моя панно, – гірко зітхнувши, відповів Маграс і крикнув назад до хвоста ходи: – Уріл, дитя, підійти, будь ласка, сюди! В нас є для тебе завдання!

– Так, пане, я Вас слухаю, – моментально опинившись поряд із жрицею, відповів юнак.

– Чи не міг би ти описати мені ліс навколо? – мило спитала Крисалія, намагаючись натрапити рукою на тіло юнака.

– Пробачте за грубість, моя панно, але нащо Вам це? – невпевнено косячись на Маграса, перепитав юний писар.

– Я хочу побачити ліс, як не очима, то словами, – повільно і замріяно пояснювала дівчина. – Я чітко відчуваю його пахощі, я чую пісню його жителів, я відчуваю пальцями поверхню живого, але не бачу цього. Не знаю наскільки високі дерева, наскільки пишні їх крони, чи є на них крони, чи є десь поруч тварини, чи є тут метелики. В мене стільки запитань, але тільки ви спроможні дати на них відповіді.

Писар боязко глянув на Маграса, шукаючи там чи то дозволу, чи то кари на прохання жриці, але отримав лиш ствердний кивок, сповнений недовіри і смирення.

– Що ж, дерева навколо доволі високі, – боязко почав писар, але перевівши погляд на ліс і відчувши в собі натхнення, почав торочити про все, що могло охопити його око: – Бо в нашій долині дерева ледве сягають висоти будинків, що стоять около них, а тут же дерева шкрябають хмари своїми верхівками. Вони мають на кожній гілочці по сотні мілких листочків, тонких, але довгих і неначе гострих – здається, що навіть ледь торкнувшись до них пальцем можна порізати його аж до кістки. Плодів на гілках немає, але кажуть, що всі вони ростуть в коренях дерев, такі круглі, соковиті, ледве вмістимі в руках і безперечно смачні. Вау, а он полетіла птаха, така маленька і прудка, впевнений вона б ледве сягнула довжини вашої долоньки, панно. А тепер ступайте обережно, щоб не перечепитись за корені і каміння.

– А чи є тут тварини? – відчувши запал хлопця на собі, поцікавилась жриця.

– Не впевнений, але хижаків і великих тварин тут безперечно немає, моя панно.

– Тоді чому тут так гостро пахне тваринним хутром? – невинно поцікавилась вона, але в відповідь отримала лише тишу. – Агов, є тут хто? – перепитала вона, не відчувши більше руки писаря в долонях, але почувши чийсь тихий викрик і запах заліза поруч.

– Звісно є, маленька людинко, – прошипів незнайомий, наче жіночий, голос поруч і зло засміявся, чи то загарчав, вкриваючи обличчя дівчини гарячим затхлим подихом.

– Х-хто в-ви? – намагаючись стримати тремтіння в голосі, спитала Крисалія.

– Тобі цього знати не варто, – грубо відповіли їй і наступним, що вона відчула, була пазуриста рука, що взяла її за шкірки і підняла над землею.

Інстинкт самозбереження велів активно дриґати ногами і сподіватися, що це спровокує хижака викинути жертву, але єдине, що Крисалія почула, це сміх над різкими рухами маленьких ніжок. Далі в хід пішли руки, що намагались розігнути міцні пальці за спиною, та й це виявилося лише жестом відчаю. Їй не залишилося нічого іншого, окрім як закричати на все горло, вкладаючи в цей крик всі сили, весь відчай і всі ті крихти магії, що вона має в крові.

Але рука лиш сильніше стиснула крихку дівчинку і понесла в невідомому напрямку. Сльози вже готові були ринути з її очей, коли вона почула сиплий і беземоційно рівний чоловічій голос поруч:

– Макрайя, я розумію, що полювання то прекрасно, але нащо нападати на людей? На простих смертних, що прийшли сюди з миром.

– Вони хотіли відібрати наше джерело! – гаркнув жіночий голос, що говорив з дівчинкою раніше.

– Може релігійні фанатики і не генії, але точно не самогубці.

– А тобі як це знати, Грець? Ти ж у жодного Бога не віруєш!

– Зате я знаю тих, хто вірує, бо вони проводять почесні походи до вашого джерела кожні п'ять років. Як бачиш, джерело досі у вас, навіть незважаючи на обряди людей, тому віддай мені дівчину і подаруй відповідь на одне питання…

– Не багато хочеш? – перебив його жіночий голос.

– Гаразд, тоді просто висвободи дівку, – спокійно відповів чоловік.

Рука, що тримала дівчину розкрились і вона полетіла вниз, невдало впавши на коліна. Зрозумівши, що вона вільна, Крисалія поповзла навколішки туди, звідки чула чоловічий голос.

Через хвилину вона відчула сильну руку на плечі, що різко підняла її на ноги і потім, притримуючи дівчину за плече, повела в протилежний від нападників бік.

– А що ти хотів запитати? – почувся раптом голос тої, що хвилину тому тримала Крисалію в повітрі.

– Нащо ви зарізали усіх? – тихо поцікавився чоловік і дівчина більше не змогла втримати сльози в собі, але ніхто не звернув на це уваги. – І чому пожаліли її?

– Від інших не було користі, а вона могла стати хорошою служницею.

– Ясно, – коротко відповів чоловік і повів Крисалію далі вглиб лісу.