Висока, чорна як смола з поношеним вигорівшим плащем на спині який раніше був чорний, кольчуга і ламелляр вкривали тіло - все чорне від закритого шолома розрізом в вигляді літери "Т", до приємних нозі і міцних шкіряних чобіт обшитих пластинами поверх кольчуги і найважливіше – меч. О цей меч! Меч, який не в силах підняти будь-який чоловік людської раси чи підраси, як зве деяка знать імперії: гномів і дворфів, ельфів і дроу, кендерів і "механіків", німф і сукубів... І ім'я йому – Дюрандаль.

Точно коли народилась його власниця ніхто не знає, але всі знають хто вона – Чорна Мечниця з "Тарча" – Сайбер Охайна.
 Колона йшла на схід в місто Рози. По тисячі: важких вершників і кращої на всьому материку важкої піхоти - дві тисячі воїнів. Густі хвойні ліси півночі не сприяли хорошому настрою воїнів, звикших до того, що влітку тепло, "А тут мать її, загнутись можна влітку! Влітку народ! А, що зимою буде !?" – Якось сказала Виривач до Сай. Тій самій було холодно, але все ж золото, яке їм платила Імперія зігрівало душі, а чаклун Клеймо зігрівав тіло холодними ночам тому вона могла і потерпіти, адже не вічно їм тут сидіти. Хоча іноді сидячи в теплім кабаку поруч з каміном можна було вічно дивитись як сніг падав за вікном пізньою весною.
 Клеймо, Пірат, Виривач і Охайна – верхи їхали на чолі загону. В полудень до них прийїхав гінець від лорда Роз – Танталаса Напівельфа. Худий хлопчак віз в промасляній шкірі послання, а на ослику який їхав поруч два мішки з золотими монетами. В посланні було сказано: "Капітане прийміть мої вітання з блискучою перемогою над повстанцями поруч Кукурудзи. – Рвач скривилась і "смачно" схаркнула, розтерла червиком і продовжила читати. – Гонець привіз вам зарплатню, і в мене для вас є нове завдання: тролі в Долині Вітрів збунтувались і я хочу щоб ви знищили все плем’я. Мої розвідники доповідають, що вони змусили дати ясир для армії і самі вступили в неї. Плем'я скдадається з п'яти сотень дорослих особин і в четвветь з чого числа, дітей." Рвач глянула на молодого гінця і на лейтенанта Відьмака, який стояв поруч з нею – командира піхоти.
– Гаразд, ми відправляємось в Долину Вітрів, нехай твій лорд готує нам місце для відпочинку коли ми повернемось і зарплатню в рази більшу.
 Вони повернулись на південь зробивши крюк через лісову дорогу, адже горами ніхто не ризикнув йти по чуткам там бачили досить недавно горців – ні, це не ті горці, до яких звикли жителі іншої частини Рансевальна – це кам'яні големи, агресивні зазвичай до всіх інших рас, проти таких тварюк не допоможе метал і ті кілька магів, що в них є. Два тижні і вони на місці.
  В долині лежало велике селище, це могло бути місто та тролі не люблять стіни як і орки, дерев'яні будинки мали по широкому подвір'ї в полях вже починали працювати жителі сонце зійшло давно хтось колов дрова поруч лісу під самотньою горою Люблячою – найбільшою горою на всьому континенті яка з сторони поселення була сильно нахиленою так, що і вверхи можна було кататись з легкістю і більшу частину пологого схилу огортав густий ліс.
 Рвач сиділа на камені і дивилась на поселення. На її губах вигнулась дугою усмішка, Сайбер підійшла і, сівши поруч на зелену траву, почала розстібати важку рукавицю на лівій руці.
– Красиво. – З якимсь незрозумілим теплом мовила жінка. – Знаєш О’хайна, я завжди хотіла десь осісти, знайти чоловіка який би мене полюбив, – Рвач провела по лівій щоці, що була пошрамована опіком. – Та мрії – це лише мрії.
– Можливо тобі це вдасться, але не зараз. – О'хайна взялась розстібати "чулок" пластичного металу. – Мріяти не шкідливо, а іноді навіть корисно.
– Знаєш, мені здається, що в тебе це вийде. А мені вже сорок, куди там одружуватись?
– Йдуть. – Сайбер вказала в сторону племені звідти йшло три високих постаті.
  Двоє було чистокровних тролі-берсерки – так їх звуть інші раси, а інші тролі називають їх тролі крові, древні чи істинні – це значить, що вони були найчистішої крові практично не змінилася від часів "Древніх Рас".

  Один був старець з посивілим вже лежачим ірокезом, а другий – значно молодший, але найвищий з трійки і на спині ніс гамак з дротиками, а третій здивував обох жінок – шкіра в нього була сірою хоча в тролів такої не буває, а вуха довші ніж в троля, як у ельфа, на поясі висіла шабля, а на голові не було ірокеза, а густе срібне волосся, що спадало на плечі, очі в нього теж були дивними – насиченого золотого кольору. Всі троє були в кілтах розшитих зеленими квадратами і синіми лініями які розділяли ці квадрати. Старець протягнув зелену гілку Рвачу та з поклоном прийняла її.
– Нехай ллється вода, а не кров. – Найнижчий троль, явно напівкровка відкрив свою флягу і вилив з нею воду.
 Тролі не погодились на умови які їм пропонували найманці.
“Я б теж не погодилась. Це їх дім вони тут вільні, а йти воювати на чужу війну…”
  Охайна задумалась над словами Відьмачки і підкинула дров в вогонь. Вона глянула на цю надто красиву для того щоб носити меча жінку і їй стало боляче, їй захотілось піти з найманців і стати звичайною жінкою, вона зрозуміла про, що говорила їй Рвач.
– Дивно, в мене таке вперше, ми нападали на селян вирізали села під корінь, але чому це сталось через тролів? – Дивлячись на пряме срібне волосся Відьмачки, мовила вона.
– Тролі… – Загадково мовила дівчина. – Знаєш чим вони схожі з вільними людьми з Горостепу ? – Сайбер заперечно мотнула головою. – Пішли покажу.
   Вони пішли до окраїни табору і вона побачила, що в поселенні горять будинки, а тролі співають якусь незрозумілу їй пісню, але інтонація дала їй зрозуміти, що вони вже змирилися з долею і не залишать майже нічого після себе. Ближче до півночі, коли вже всі добряче сп'яніли, полилась інша пісня – весела і Сай злякалась.
– Чому вони не тікають? – Відьмачка, яка весь час була поруч усміхнулась.
–  А сенс? Ви ж їх переслідуватимете і поступово переб'єте всіх.  А так, хоч смерть в бою, з честю. Не чекай завтра легкої перемоги, то буде бійня якщо виживеш, то запам'ятай цю битву і зроби висновки. А я ж зранку піду на південь в Горостеп. Тому давай насолодимось цією ніччю.
         * * *
 І нехай вона палає
 І нехай сум проганяє
 То остання ніч моя
 Тому вона по істинні моя
 Бо завтра палатиму я
 І прославлю в бою себе я
 Хоч і в остані поддихи життя…
  (С) Аша Сказителька
         * * *

  Сонячне проміння відбивалось від  панцирів, шоломів, кольчуг, наконечників списів, оббитих металом павез і мечів. На древку списа висів білий прапор з червоним розламаним тарчем. Найманці виставили в авангард кавалерію, а піхоту, яка мала засипати підійшовших тролів болтами та дротиками, по флангам. Тоді кавалерія піде в бій. Тролі ж використали стіну житів і списів, задня лінія метала дротики на арбалетний постріл. Тролі перші зрушили з місця – вперед пішла імпровізована легка піхота (іншої і в них не могло бути), озброєні сокирами, списами і поодинокими мечами вони зіткнулись з стіною металу людей, коней і сталі.

  Пролилась перша кров, кричали поранені люди, коні і тролі, які встигли ввійти в божевілля битви. Арбалетчики щедро посипали підходивших ворогів. Сайбер, впавши з коня, намагалась прорубати шлях через берсерків. Хтось помирав від її ударів, хтось ухилявся, когось вона ранила, а від декого відбивалась. Кров бризнула в щілину шолома і червоний туман покрив її погляд, а різка біль в животі змусила її важко видихнути і впасти на коліна. Глянувши на живіт вона побачила рукоятку ножа, який умудрився пробити кольчугу.
 – Вар оп Дір! – кричали тролі які обійшли в ночі найманців і тепер нанесли удар з тилу.
 Йоквел усміхнуся, стоячи з сокирою і дивлячись як важкі вершники намагалися обернутись на переляканих конях. Щось вдарилось об його плече і чиєсь оголене лезо проткнуло йому руку. Не глибоко, але гаряча червона рідина відчулась на шкірі і своїм теплом давала приємне відчуття, та злість та біль пробудили жагу крові. То був вже не бій, а різня. Люди і тролі збожеволіли від люті і відчаю. Розгулявся сморід крові, сечі, блювоти, лайна і свіжого мяса. В авангарді тролів було мало справжніх тролів, а були ілюзії, які мали плоть і могли вбивати – це одне з найвищих заклять магів і часто використовувалось в битвах в еру "Древніх Рас", але зараз важко відшукати магів які змогли зробити хоча б з десяток ілюзій.

   
Над полем стояли, літали і жерли плоть мухи. Чорний плащ прикрашений  ворониними пірями був забруднений кров'ю – вона не проливала кров, а рятувала життя, для всіх вона пішла перед боєм. Вона бачила цю божевільну різню – берсерки і найманці рубались як прокляті – божевілля і жага крові поглинула всіх.
– Межа стала значно тоншою. – кладучи на траву напівкровку, мовила та кого звали Відьмачка.
   Він відкрив очі, спробував підвестись і відчув біль в плечі. Глянув, а воно пов'язане. Поруч лежала жінка покрита кров'ю – Сайбер О'Хайна. В бою вона була першою хто йшов в авангарді, і поклала не мало воїнів.

– Твою нахрін… – Мовила жінка, підводячись і хапаючись за голову, та колюча біль в животі змусила її лягти.
– Дуже гарно, – Прокоментував напівкровка.
– Що сталося? Ти, чорт забирай, хто? – Перед очима все було розмите, а біль в животі не давала зусередетись на голосі.
– Ну я... – Він сів на землю поруч неї. – Давай гляну. – Сайбер Глянула на нього.
– Ти ще, що за чудіще кольорове?
– Йоквел Д'Клеан з того поселення,на яке ви напали.
– І ти хочеш, щоб я тобі довірилась ?
– Ну, а в тебе є вибір?
– Ну давай. – Це був аргумент проти якого вона нічого поставити не змогла – навіть якби він хотів її вбити, то зробив би це давно.
– Саму то як звуть ? – Йоквел почав ростібати ремені, що стримують наплічники.
– О'Хайна Сайбер. Битва програна так?
– Як тобі сказати? – Він почав знімати з О’Хайни кольчугу. – Скоріше то була різня в якій виграли лиш ворони.
– Тобто? Воу! Так непогано мене штрикнули! – крикнула вона, побачивши на своєму животі широку рану.
– Радій, тебе лиш шипатою булавою зачепило і кинджалом туди ж. Ну це в більшій мірі просто забій.
– Шрам великий буде?
– Загнешся якщо пов'язку не накласти. Отже ідемо в табір ваш, там точно буде чим закрити рану, але зараз треба би хоч якось перемотати.
    Напівдроу зняв з себе наплічники і залишив їх поруч з обладунком найманки, сорочку розірвав і обмотав навколо її талії. Найкоротчий шлях до табору пролягав через поле бою, але він вирішив обійти його через ліс.
– Ти не злий на мене? – Вона розглядала лице того, хто ніс її на руках.
– З чого б раптом?
– Ну ми знищили ваше поселення.
– Моя мати – дроу померла народжуючи мене, а батька розірвав лютововк, в поселенні я був занозою в заді, а тепер я вільний.
– І що плануєш робити?
– Тебе на ноги поставити, а далі напевно в авантюристи подамся.
– Чого виходити хочеш? Закохався? – Вона усміхнулася.
– В тебе? А-я-я-я-й, в лайно встав…
– Щасливчик, – запах вона відчула і раніше, але він нічого не говорив. – не вперше вступив?
– Вшосте…
 Шість – не щасливе число, тому в арміях рідко є шості легіони, загони чи взводи. Сай сподобався цей напівкровка – привабливим лице не назвеш, але очі золотого кольору були прекрасними, ікла на щелепі, які трішки стирчали з рота, срібне волосся з червоними по одинокими пасмами зплетені в косу за спиною. І він був високим – понад два метри, ще й міцним. На шиї висіла підвіска: чорне коло з перехрещеними тальхалами.
  Коли вони прийшли до тепер пустого табору О’Хайні стало боляче, адже минулого разу коли вона тут була то тут були її друзі… а тепер пусто. Він спер її на фургон, а сам постелив їй на землі полотно і поклав на імпровізоване ліжко так, щоб вона могла постійно його бачити. "Збіг? Чи хоче, щоб я йому довірилась?" – думала жінка. А воїн тим часом розвів два багаття і на обох почав гріти воду, яку знайшов в бочках на одному з фургонів, і пішов збирати потрібні йому трави, адже його запаси згоріли в селі, а в фургонах нічого підходящого не було. Поки Йоквела не було Сайбер змогла в спокої дати волю емоціям, адже всі рідн їйі люди померли в битві, та сліз багато не було – вона звикла до втрат, все життя вона когось втрачає: Халаса – мага, Звіробоя – того, хто був їй батьком, Тайну – названу сестру, а тепер і Рвач. Напівкровка прийшов за кілька годин, мовчки всівся на землю, підкинув дров вогнища і сказав:
– Я думав, що трав тут буде більше.
– А які ти шукав?
– Живник, пустельник, мох Даї, тризуб.
– Вперше чую. – Вона усміхнулася.
– Уже готово.
  Вода закипіла і чоловік з дому Д'Клеан зняв один казан і закинув туди блакитну квітку з жахливим запахом, почекав поки вона стане теплою і сказав.
– Роздягайся красуне.
– Ти, що я ж поранена, – ображено мовила вона і зробила лице переляканої пастушки. Він усміхнувся.
– Ну, це мені не завадить, я буду дуже ніжним.
  Знявши з О’Хайни підлатник, відірвав з нього чистий шмат, намочив в смердючій воді і почав ніжно омивати її рану.
– Чого, воно так смердить?
– Пустельник.
– Йок, ти просто прекрасно пояснюєш, – саркастично підмітила вона.
– Йок? – Він глянув на жінку здивованим поглядом.
– Йоквел так? – власник імені кивнув.– Значить Йок. Ну хоч Д'Клеан говоритиму.
– Краще Йок, Сай, – насмішкувато промовив він і обоє всміхнулись цим словам.
– Рана не глибока. Жити будеш, – константував напівкровка.