Ми пишемо з тобою нашу історію. Ми пишемо її словами. Ми пишемо її літерами. Ми пишемо її думками. Ми думаємо один про одного, перечитуючи її. І ми можливо писатимемо її морозними візерунками на склі. Ми пишемо її краплями дощу на губах. Ми пишемо її вітром, що заплутувався в волоссі. Ми пишемо її сонцем, що відбивається в очах…

…я пишу її прозою. Вона пише її жартами. Ми пишемо її бешкетними посмішками. Ми пишемо її всюди і ніде одночасно. Ми пишемо її в думках, і пишемо її повідомленнями. Ми пишемо її незалежно від часу і не дивлячись на відстань. Ми пишемо її через час, незважаючи на вік і не звертаючи увагу на погоду. Ми пишемо її, незважаючи на образи і долаючи нерозуміння…

…я пишу її вночі, щоб вона прочитала вранці. Я ж пишу її за ранковою кавою, вона її майже не п’є, щоб встигнути прочитати нічого не сказавши мені про це, але бути «на крилах» на протязі дня...

Я знаю їй це потрібно, потрібно зараз, потрібно вже…

Вона пише її в транспортних пробках матюкаючись в голові, в них же і читає написане мною…

Вона пише її одним пальцем в телефоні, дивно набираючи кожне повідомлення за декілька секунд, і не помиляється, вона переслуховує і перечитує все по декілька разів, я це знаю.

Ми пишемо її привітаннями до кожного ранку, що посилаються в неті.

Ми пишемо її стуком серця, пишемо її жалем і тугою, і тим, що нудьгуємо одна за одною, не говорячи це в слух. Я пишу її думками, вона пише її сумом.

Ми обоє пишемо її іскорками невідомого для нас щастя. Може і не погодиться зі мною, але факт залишається лише фактом.

Ми пишемо її відчуттям неможливості. Ми пишемо її нездійсненними надіями. Ми пишемо її довірою, нічим не обґрунтованою. Ми пишемо її любов'ю, якоюсь неможливою. Ми пишемо її не дивлячись ні на що. Незважаючи на марність сподівань. Незважаючи на неможливість зустрічі, незважаючи на дурість і безглуздість слів або вчинків. Ми пишемо, незважаючи на те, що нам не вдається зрадити те, що ми відчуваємо.

Ми пишемо і пишемо, хоча розуміємо, що дорослі люди повинні бути реалістами і займатися серйозними справами.

Ми пишемо таємницю. Ми пишемо радість. Ми даруємо один одному тепло, незрозуміло як. Ми пишемо нашу історію музикою слів і краплями хвилювання. Ми пишемо її дурними смайлами і такими глибоко захованими, може і не надто сильними, але почуттями.

Ми пишемо її дивними висловлюваннями і гіркими сварками. Ми пишемо її солодким примиренням…

…я пишу її мріями та емоціями. Вона пише її розумінням. Я пишу її терпінням. Вона пише її стриманістю. Я пишу її ніжністю. Їй це явно заходить.

І можливо я думаю, що це ми пишемо цю історію. Але насправді, історія вже давно живе своїм життям. Тому що - це живий організм, щоб ми про неї не думали. Щось існує між нами, хто знає що воно таке?! І ми кожна, по таємному намагаємося не звертати увагу на цю думку, про її наприклад нездійсненності і все таке інше.

Ми просто пишемо свою історію. Ми знаємо початок, та не знаємо кінець ...

Але по ходу ми в щось віримо, що і він буде прекрасний, не дарма ж пишемо…

©Юта Радуга 2020