Часто задумуюсь, і то пиздець як частенько блукають такі думки в кутках моєї головешки, що мозок наш дуже цікаво влаштований, я думаю не тільки у жінок, але і у чоловіків. Коли залишаєшся на одинці, то частіше за все не намагаєшся знайти в собі недоліки, а шукаєш їх в тій людині, яка була поруч. Якась захисно-інстинктивна реакція. І тільки через деякий час, коли емоції і почуття трохи остивають, допетруєш, що багато із зроблених помилок - твої власні, твої ссука особисті ляпи. А коли ти розумієш, що зробила багато дурниць, помилок, починається самовиправдання, тобто надибуються плюси в своїх же помилках, тому як ненавидіти себе просто неможливо ... І кожен раз, повертаючись до цієї теми, здається, що ти мала рацію і прийняла вірне рішення.

Через потім багато часу, може бути, що йде інше сприйняття, інший посил всього цього, може, подорослішала, а може просто змінилася? А може і те і інше разом до купи узяте, але ти не чудиш так, як тоді. Як приплентався той момент, через який усе розвалилося і довелося навчитися дихати заново. Навчитися ходити заново, навчитися працювати знову, заново довелося долати настільки прості речі, в яких ти винуватила когось, але тільки не себе.

Час ... на все потрібен час, тільки його весь час не вистачає, того часу, його так мало, а треба стільки встигнути ... корисного і марного, потрібного і нафіг не нужного. Витратити цей час на близьких тобі людей чи просто прожити життя, щоб не було чого згадати? Не знаю як у вас, а мені б хотілося згадувати і щоб спогадів було багато ... дуже багато.

От ми просто ніколи не замислюємося про те, чому так хочеться, щоб хтось був поруч? Чому в юності і в дитинстві, ми, дівчата, засинаємо з м'якою іграшкою? З коханим ведмежам або песиком, просто міцно-міцно обіймаючи, щоб відчувати, що хтось є поруч, що ти засинаєш не на самоті, що у тебе хтось є. Чому так влаштована людина, що, скільки б вона не стверджувала, що вона одинока і їй ніхто не потрібен, так хочеться засинати у когось на плечі чи на грудях, щоб відчувати подих та енергетику когось, кому ти необхідна або хто тобі так потрібен? Навіщо спростовувати природний стан? Комусь і щось намагатися довести, якщо сама впевнена, що є улюблена іграшка до якої так хочеться притиснутися. Можна бути останнім стервом, останньою скандальною особливою особистісттю, але прийшовши додому, заритися під ковдру, просто так, навіть в одязі, взяти з подушки улюбленого ведмедя, який такий м'який і завжди поруч і просто розплакатися, бо крім нього цього ніхто не побачить.

Навіщо відкидати людину, яка хоче залишитися на ніч, якщо так хочеться разом прокинутися? Подивитися на свою соню-сонливу, побажати доброго ранку, після короткого сну ... Страх, але перед чим? Страх, що буде добре? Або те, що це буде вже не в дивину і швидко набридне щоночі засинати на одному і тому ж плечі чи грудях і прокидатися з однією і тією ж людиною? Як з улюбленою іграшкою, в один прекрасний момент ти розумієш, що пішовши в магазин, можна купити іншу ... А стару? У дальню шафу. А людина? А людське плече? Кохана людина? Ну, твоя? У магазині іншу купиш? Тільки потім буде катастрофічна нестача чогось рідного, хоч поруч буде хтось інший, який тобі потрібен, а нестача рідного дихання, продовження твого, вже не буде. Буде щось нове до чого потрібно звикнути, буде щось таке невловимо чуже, стороннє, хоча цю іграшку або людину ти обрала сама «в магазині», тебе щось привабило в цьому?

Чому так дивно влаштована жіноча психологія, що ми в постійному пошуку? То нової іграшки, то нового чоловіка чи жінки? То нових вражень і емоцій?

Просто рівно плисти за течією, обпливавши перешкоди нам не під силу, тому треба взяти в напарники вмілу людину, яка рулити ситуацією буде по своєму, а ми всього лишень посидимо поруч і покритикуємо, що вона не так робить. А коли допливемо до берега, розійдемося в різні боки, а чому?

Люди різні просто, а коли трапиться та людина, яка буде керувати, так як ти й подумати не встигнеш або не туди подивишся, а хтось уже зробив все, про що мріялось до цього, то вийшовши на берег, візьметеся за руки і почапаєте в одну сторону, дивлячись в одному напрямку. А чи надовго? Вирішувати тільки тобі і нікому більше. Просто треба зрозуміти чи подобається тобі засинати і прокидатися на одному плечі, з однією і тією ж людиною, яка вміє випереджати твої грьобані ссука думки і знає всі твої бажання.

А іграшки? Вони всі давно вже в шафі, зберігаються для майбутніх поколінь.

© Юта Радуга, 2019