Чому людина, яка настільки є рідною, з часом виявляється настільки чужою? Чому втрачається ниточка взаєморозуміння? Все просто. Колись віддану довіру навряд чи можливо відновити. ... Рветься там, де вже зовсім тонко, вузол зв’яжемо, підемо далі, але скільки потім від нього не йди, слабо або міцно був зав'язаний цей вузол, все одно він розв'яжеться. Через день, тиждень, або ж роки ... Все одно будемо повертатися до цього вузла з якоїсь причини.

Але людина живе один раз, перший раз ... Так чому всі засуджують її за помилки, чому не дають оступитися самостійно, ось треба вчити, наполягати, що і як в цьому житті вона робить не так.

Та чхати, якщо чесно, на цю чужу думку. Я не можу або не хочу жити інакше. Навіщо мені слухати праведників, якщо я хочу грішити і навіщо слухати грішниць, якщо я не піду по їх стопах, тим паче їхньою дорогою? В кожного вона один хєр своя – особиста. Не вмієте знайти потрібних слів – блять мовчіть тоді ради Бога! Навіщо говорити всяку нісенітницю, щоб сподобатися?

Навіщо викликати прихильність до себе людську, або наприклад завойовувати, якщо вже знаєш, що спілкуватися не будеш? Навіщо говорити те, що комусь необхідно, щоб потім образити того когось, своєю ж відвертістю?

НЕНАВИДЖУ!!! Крикнеш ти голосно у душі! Лицеміри, циніки, жорстокі люди. А потім запитують: "Чому не довіряєш?". Так, ось бо "кидають", кидають, ображають і лицемірять в очі, причому відкрито. Знають куди натиснути, щоб болючіше рвонуло. НЕНАВИДЖУ! Крикнеш знову. Тих, які так щиро брешуть, що ти віриш кожному слову, пропозиції, абзацу, а потім виходить, що тебе ні в гріш не тулять! Тому, що на твоєму лобєшніку написано - «кинь», повірить, і той хто сміливіший підходить. Втішає, переконує в зворотному, а потім ОПА БЛЯААА, ну в тебе ж написано треба «кинути», чому я гірше інших чи що? Подумаєш. І знову їбане в голові слово «Ненавиджу».

Як багато стало таких людей, як багато стало таких чоловіків та жінок, як можна їм ще вірити? Як можна ще відкриватися, ще більше, ще щиріше, щоб в результаті залишитися голою людинкою, роздягненою до кісток? Тому що душу, серце вони з тебе витягнуть, не сумнівайся.

І тут ти розумієш, що є і інша сторона цієї медальки… Ти перевертаєш її і розумієш наступне, що то все просто ігри твого розуму, ніщо так не вбиває морально, як накручування своєї особистої ізвілінки, що живе в твоїй черепушці одна-однісінька, і як той черв’як після дощу, виповзає в самий тошний для тебе момент і по тихеньку кусає здорові, позитивні та світлі думки-вітамінки…

А ти просто знай наступне -

Що поки інші ховають таємниці в кишенях, в гарнесенькі фантики замотують страхи і зубами риють собі могили, я прошу тебе, говори з любимою людиною.

Поки в інших вік "не той момент" і всілякі там "як би...", то все було би інакше, і бездіяльність пояснюється тим, що всі так живуть, краще розкажи любимій людині, що живе в твоїй душі. Розкажи їй про те, що страшно, що болить, що тремтить, що трепетно і що любимо, що пахне дитинством, що юністю, хто татом, хто мамою, а хто запахом коханої тобі людини?

Нехай усі інші працюють над своїми відносинами, встановлюють рамки і йдуть на компроміси, навіть не задумуючись не над тим, як прибрати біль, а над тим, що і чому її викликає.

Нехай всі ті інші склеюють водою тріщини розтрощених ними же стаканів і нехай обманюють себе наче б то вірять, що то супер-клей. Поки ті інші шукають мільйони "ні", лиш би не зізнатися в тому, що далеко свалили від щастя, ти, будь ласка знайди лешень одне "так", зізнайся, що не довіряти вже немає часу, і що в житті немає завтра, в першу чергу зізнайся в цьому собі.

І ті інші будуть грати в ідеальну картинку ідеального життя, яке потім зробить них заручниками своєї ролі, а ти говори з любимою людиною серцем, ти ж знаєш, що шлях до того, що ти хочеш, прокладений через нього.

І нехай вам буде страшно, як зараз, нехай все, що там попереду, незвіданне, в тумані і не визначено, будь ласка просто знай: Поки МИ будемо розмовляти, МИ зможемо БУТИ!

БО НЕ ВСІ ТАКІ ЯК ті інші…

© Юта Радуга, 2019