Конвалії
Краплинки жалю не стікають по червоним щокам.
У темряві тихо, мигає курсор, слів чекає.
Я вже далеко, я вже не тут, а там,
Де ніхто мене ніяким чином не знає.
Я вже далеко - слова мене в вирій несуть.
Так не боліло давно, кричу в процесі баталій
Зі своїм тупим мозком, рідким як звичайна ртуть.
Згадаю букети свіжих біленьких конвалій,
Що неслися коханим і може не зовсім, але
З побажанням любити, з побажанням комусь довіряти.
Я думаю знову: "Що цей голос верзе?
Які ще обгортки збирається він зламати?"
Я пишу ні про що, ні про що мої думки несуться.
Ні про що я вдивляюсь у темряву крадькома.
По мені вже зеленими зміями конвалії в'ються.
Їм плювати на те, що сьогодні в душі - зима.
Їм начхати на те, що солоно у роті, пече.
Їм не смішно, не соромно повністю стан огорнути.
Я вся в квітах. Подайте ж мені плече
На якому я зможу навіки заснути.
Плече на якому можна стати "ніким"
Просто "кимось" мені вже обридло бути.
Хочеться стати для всіх тим холодним, чужим,
Аби в спокої темряву, квіти, усе забути.
2023-05-16 18:10:05
3
2