Глава 1
- Я не вірю. Я в це не вірю. Це помилка. Не може бути. Не вірю. Перевірте ще.
-Це не помилка, мем.
Вони вийшла з приміщення. А він лишився сидіти. Як же він втомився.
***
-Олівіє! Не відходь далеко! Олівіє! Ти мене чуєш?!
-І в кого ж вона така? – криво усміхнувся білявий чоловік. Він сидів на червоному покривалі й мастив бутерброди маслом «Ферма». Неділя, сонячний травневий день. Денис Кириленко повіз сім’ю на природу. Його невеличке вогненно-руде королівство. Жінка, дві доньки і син. Щасливий чоловік. Все є в нього для щастя в цьому житті.
-Звичайно ж у тебе, Денисе. Згадай себе у її віці, - загадково усміхнулася веснянкувата жінка. Він знав цю жінку давно. Ще з дитинства. І, напевно, завжди її любив. Освідчився на випускному балу й довіку буде з нею щасливий.
-Мамо, можна я залізу на те дерево?
-Богданчику, воно високе! Залізеш на горіх біля дому.
-Мені шість, а на той горіх я лазив у чотири! – малий наморщив носика й демонстративно відвернувся. У нього мамине волосся й татові очі. І вдача сестри Олівії. І веснянок нема. Як і в Олівії. Він її любив. Більше за Еллу, але не зізнавався. Це Олівія навчила його лазити по деревах. Це вона читала йому книжки про джунглі Амазонки. Це на неї він завжди рівнявся. Зараз з радістю побіг би з нею в ліс, але мама сказала, що він ще маленький. Вічно маленький.
-Я не Богданчик. Я Богдан. Денисович.
-Ходімо, Богдане Денисовичу, посидиш на тому дереві, - зітхнув тато підвівшись. Перекинувши тарілку з бутербродами під незадоволений вигук мами, Денисович помчався вперед.
-Це не помилка, мем.
Вони вийшла з приміщення. А він лишився сидіти. Як же він втомився.
***
-Олівіє! Не відходь далеко! Олівіє! Ти мене чуєш?!
-І в кого ж вона така? – криво усміхнувся білявий чоловік. Він сидів на червоному покривалі й мастив бутерброди маслом «Ферма». Неділя, сонячний травневий день. Денис Кириленко повіз сім’ю на природу. Його невеличке вогненно-руде королівство. Жінка, дві доньки і син. Щасливий чоловік. Все є в нього для щастя в цьому житті.
-Звичайно ж у тебе, Денисе. Згадай себе у її віці, - загадково усміхнулася веснянкувата жінка. Він знав цю жінку давно. Ще з дитинства. І, напевно, завжди її любив. Освідчився на випускному балу й довіку буде з нею щасливий.
-Мамо, можна я залізу на те дерево?
-Богданчику, воно високе! Залізеш на горіх біля дому.
-Мені шість, а на той горіх я лазив у чотири! – малий наморщив носика й демонстративно відвернувся. У нього мамине волосся й татові очі. І вдача сестри Олівії. І веснянок нема. Як і в Олівії. Він її любив. Більше за Еллу, але не зізнавався. Це Олівія навчила його лазити по деревах. Це вона читала йому книжки про джунглі Амазонки. Це на неї він завжди рівнявся. Зараз з радістю побіг би з нею в ліс, але мама сказала, що він ще маленький. Вічно маленький.
-Я не Богданчик. Я Богдан. Денисович.
-Ходімо, Богдане Денисовичу, посидиш на тому дереві, - зітхнув тато підвівшись. Перекинувши тарілку з бутербродами під незадоволений вигук мами, Денисович помчався вперед.
Коментарі