Глава 9
Олівія провела в лікарні не 3 дні. І не 2. Вона лежала тут ось уже тиждень під постійними аналізами і обстеженнями. Почувалася жахливо хворою й постійно спала. Слухала стурбований і наляканий голос батьків, обурення Богдана щодо довгих обстежень і навіть бачила Еллу. Сестра сиділа, якось відсторонившись на стільчику, зосереджено розглядаючи бургери на постелі. Її відвідини зазвичай обмежувалися привітанням і сухими формальними питаннями типу: "Як сьогодні почуваєшся?" чи "Як школа?".
На тілі Олівії один за одним з'являлися синці. Абсолютно невідомого походження. Синці на тілі дитини, чиї дні обмежуються сном і прогулянкою навколо лікарні...
Життя ввійшло у якийсь незрозумілий спокійний сонний ритм. Між іншим, зовсім не характерним для Олівії. До того самого дня. Дня, який розрізав їхнє життя на "До" і "Після".
- Проходьте, будь ласка, - молодий лікар з маскою на підборідді відчинив двері перед рудою жінкою і білявим чоловіком, запросивши до маленького, чистого, аж прозорого, кабінету. Вони ввійшли, присівши на червоному диванчику. Жінка тремтячими руками витягла з сумочки заспокійливі.
- Нас чекає довга серйозна розмова. Приготуйтеся, будь ласка, - лікар присів за білим столом і стиснув руки в кулаки. - Все виявилося набагато серйозніше, ніж ми думали. У Олівії немає проблем з тиском... - Чоловікові захотілося закрити лице руками і нічого не казати. Він ненавидів такі миті. Як можна привикнути до такого? Ніяк.
- У Олівії гостра стадія лейкозу.
***
- Я не вірю. Я в це не вірю. Це помилка. Не може бути. Не вірю. Перевірте ще.
-Це не помилка, мем.
Вони вийшли. А він залишився сидіти. Молодий чоловік у білому халаті й маскою на підборідді. Як же він втомився. У його руках ще одне життя. Він знав, що все надто серйозно, щоб давати надії цим людям чи собі. Але він зробить все і більше, все можливе, чи скоріше неможливе, щоб ще одна дитина не затихла назавжди у його лікарні.
На тілі Олівії один за одним з'являлися синці. Абсолютно невідомого походження. Синці на тілі дитини, чиї дні обмежуються сном і прогулянкою навколо лікарні...
Життя ввійшло у якийсь незрозумілий спокійний сонний ритм. Між іншим, зовсім не характерним для Олівії. До того самого дня. Дня, який розрізав їхнє життя на "До" і "Після".
- Проходьте, будь ласка, - молодий лікар з маскою на підборідді відчинив двері перед рудою жінкою і білявим чоловіком, запросивши до маленького, чистого, аж прозорого, кабінету. Вони ввійшли, присівши на червоному диванчику. Жінка тремтячими руками витягла з сумочки заспокійливі.
- Нас чекає довга серйозна розмова. Приготуйтеся, будь ласка, - лікар присів за білим столом і стиснув руки в кулаки. - Все виявилося набагато серйозніше, ніж ми думали. У Олівії немає проблем з тиском... - Чоловікові захотілося закрити лице руками і нічого не казати. Він ненавидів такі миті. Як можна привикнути до такого? Ніяк.
- У Олівії гостра стадія лейкозу.
***
- Я не вірю. Я в це не вірю. Це помилка. Не може бути. Не вірю. Перевірте ще.
-Це не помилка, мем.
Вони вийшли. А він залишився сидіти. Молодий чоловік у білому халаті й маскою на підборідді. Як же він втомився. У його руках ще одне життя. Він знав, що все надто серйозно, щоб давати надії цим людям чи собі. Але він зробить все і більше, все можливе, чи скоріше неможливе, щоб ще одна дитина не затихла назавжди у його лікарні.
Коментарі