Цей день почався сонцем у вікно спальні, кави й зборів у школу в піднесеному настрої. І закінчиться, як сподівалася Олівія, перемогою.
  -Мамо, я хочу подивитися як Олі бігтиме! Хай Елла забере мене з садочку, бо я все одно не засну!
  -Я не піду забирати тебе! Я йду гуляти після уроків з новими подружками!
  -І не прийдеш на змагання Олівії? Ти жахлива сестра! – Богдан показав язика і відвернувся, образившись. Він не буде плакати, бо плачуть слабаки й малі діти. Але цієї події він чекав чи не так само як Олівія й не міг змиритися з тим, що доведеться все пропустити. Чи то пак проспати.
  -Ні, Елло, ти забереш брата із садка й крапка. Я вже не прошу, щоб ти лишилася й підтримала сестру, - суворо відрізала мама. Елла знала, що вибору в неї нема. З тим, що сказала мама, погодиться тато, а у випадку непослуху буде скандал.
  Богдан задоволено усміхнувся й підвівся з-за столу слідом за Олівією.
***
   Уроки повзли довго, як ніколи. Олівія пропускала повз вуха все, що говорили вчителі. В думках – захопливе відчуття, коли хапаєш ротом повітря й з останніх сил пришвидшуєш темп, коли тілом розливається приємна хвиля суперництва й жага бігти швидше й швидше…
  Останній урок поплив у минуле дзвоником. Олівія зайшла в роздягальню й стягнула з себе жовту олімпійку, залишившись у щасливій чорній майці. Підійшла до дзеркала, щоб зібрати руде волосся у хвіст. На худому плечі віддзеркалився великий синець. Олівія здивовано потерла його рукою. Вона не розуміла, звідки й коли це взялося. Але швидко забула. Яке їй діло до якогось синця? Коли це її турбували такі дрібниці… Зробивши тугого хвоста, вона вийшла з роздягальні й пішла на розминку.
  -Кириленко, швидше-швидше. Ти вже запізнилася на три хвилини, - зустрів з усмішкою Олівію молодий підтягнутий вчитель у синьому спортивному костюмі. Чи не єдиний з усіх вчителів у школі він любив її. Олівія – його гордість. Завзята, наполеглива, швидка, завжди усміхнена. Всі якості справжньої спортсменки.
  -Антоне Тимофійовичу, це все через Галину Вікторівну, яка затримала нас на літературі на дві хвилини довше. І через кросівки, які я не могла знайти впродовж хвилини.
  Олівія стала в позу високого старту й відштовхнулася від підлоги спортзалу. Раптом праве коліно пронизав тупий біль і, вона, ледь не впавши, зупинилася.
  -Це через те, що ти не розімнулася. Навіщо ж приходити на розминку, щоб відразу бігти, - суворо відрізав Антон Тимофійович. Але в душі усміхнувся. Завжди вона така нетерпляча.
  Олівія зітхнула й заходилася робити вправи.
***
  На стадіоні було гамірно. Учні скупчилися біля доріжки, щоб поспостерігати за змаганням. Всюди майоріли плакати з підтримкою того чи іншого учасника. Плакату з ім’ям Олівії не було. Але хіба не все одно? Попереду, зажатий якимось незнайомими дівчатами (напевно, з іншої школи), стояв Богдан. Він розгублено крутив яскраво-рудою головою, вочевидь шукаючи сестру. Олівія усміхнулася. Вона була впевнена в собі й у своїх силах.
  Чоловічий голос з гучномовця, що закликав учасників стати за зелену лінію, а вболівальників відійти за червону, повернув дівчину до реальності. Вона отримала наклейку із цифрою 6 і рушила на назначене місце, майстерно обминаючи з десяток вищих-нижчих постатей. Ледве не налетіла на вчителя в червоній футболці, тому різко завернула вліво і наштовхнулася на хлопця. Теж у червоному.
  -Вибач-вибач, - Олівія глянула на плакат над трибуною. ЇЇ суперник у першому турі – якийсь хлопець із сусідньої школи. Сокол Владислав. Це добре. Ще зовсім недавно суперниками дівчат були дівчата. І це майже завжди було нудно. У змаганні з хлопцями куди більше азарту. Хоча, це теж залежить від його умінь . Так, Олівія завжди воліла, щоб суперник був сильним. Щоб доводилося докладати всіх можливих і неможливих зусиль для перемоги. Ось це – справжні змагання.
  Олівія стала в колону за хлопцем із номером 5 на спині. Хлопцем у червоному. Напевно, це і є її суперник. Той, немов прочитавши її думки обернувся, оцінив її поглядом і подав руку:
  -Влад. А ти, напевно, Олівія? – дівчина швидко кивнула і несміливо подала руку у відповідь. Це верше вона так знайомилася із власним суперником.
  -Супер. Ми змагатимемось у першому турі, - хлопець нарешті усміхнувся й від холодного виразу не лишилося і сліду. Він був на голову вищий за Олівію, з високим їжачком чорнявого волосся, сірими очима й брекетами на ідеально рівних зубах.   
  Тим часом позмагалася перша пара, друга…
  -Ну що ж, побажай мені успіху, - з іронією усміхнувся Влад і став у позу високого старту. Олівія повторила цей рух і стиснула кулаки. Тепла хвиля адреналіну піднялася по розігрітих кістках до головного мозку. Вона любила це відчуття. Почула лише слово «Руш» і, відштовхнувшись що є сили, побігла. Спочатку відчула легкість. Здавалося, вона летить зі швидкістю світла. Але поступово ноги й голова почали важчати. До горла підкотив клубок. Олівія мигцем глянула на Богдана. Він захоплено дивився на неї з вогниками в очах. Він завжди так на неї дивиться. Постать брата почала розпливатися. Олівія бігла, але сили покидали її. Стрічка попереду завертілася. Перед очима постали чорні плями. А за секунду потемніло все навколо…