Наступного ранку, в шумних коридорах загальноосвітньої школи як завжди панував шалений хаос, що часто буває і в інших школах під час перерви. Яскраві светри учнів початкових класів і не тільки розпливалися перед окулярами чергового старшокласника, що перший раз заступив на цей пост і вочевидь не справлявся зі своїми обов’язками, марно намагаючись перекричати цей мурашник.
  Олівія сиділа на розмальованому маркерами підвіконнику і дивилась у вікно. Їй не заважав цей шум, бо шум загалом ніколи їй не заважав. Вона приходила сюди, щоб якщо не побігати з п’ятикласниками, то розслабитись і подумати. Олівії легше було думати серед цього хаосу, ніж у тихому коридорі старших класів під зверхні погляди гламурних однокласниць. Її нудило від цієї ранньої несправжньої дорослості.
  За вікном ішов дощ. Теплий травневий дощ. Змагання з атлетики перенесли на наступний вівторок через «несприятливі погодні умови». І це вперше Олівія з цього раділа. Без хороших оцінок з п’яти предметів у їхній школі не допускали до спортивних активностей, а в неї залишилася прогалина з фізики.
  -Гееей!
  Олівія озирнулася. Так, це до неї. Коридором крізь юрбу третьокласників зі скривленими від незадоволення губами пробиралися троє її однокласниць. Діана, Софія й Аня. Це не обіцяло нічого хорошого. Олівія воліла б ніколи в житті з такими не перетинатися. Зате Елла, змія й підлиза, намагалися в цю компанію влитися. Їй, бачте, потрібно це для репутації. «Репутація»… Огидне слово.
  Тим часом дівчата пробралися до підвіконника. Діана криво посміхнулася й втупилася сірооким поглядом у зелені очі навпроти , явно бажаючи потягнути час.
  -Кажи вже, що потрібно. - Стримано й холодно проказала Олівія.
  -Чому ж ти так відразу! – Діана кокетливо заправила біле, точно пофарбоване пасмо волосся за вухо. – Може, ми просто підійшли поговорити.
  Її подружки зайшлися сміхом. Раптом, до підвіконника захекано підбігла ще одна дівчина. Вона випросталася, усміхнулася і поправила поділ спідниці. Побачивши Олівію, на хвильку спантеличилася, але за мить опанувала себе. Діана якось сухо кивнула тій  і обернулася.
  -Але якщо ти так не рада нас бачити… - З удаваним сумом продовжила вона. – То перейдемо до справи. Тебе кличуть відразу двоє впливових осіб. Фізик і медсестра. – Діанин сміх закликав за собою ще три таких самих. – Ну, медсестра тобі справді потрібна. А от фізик… Навряд чи він чогось тебе навчить. В будь-якому випадку в тебе зараз цікавіші заняття, ніж урок фізкультури. Ми перекажемо фізруку, що ти проміняла його урок на формули вимірювання тиску.
  Олівія почервоніла. Від злості. Вона ненавиділа їх. Хотіла якось дошкульно огризнутися, але розуміла, що це нічого не змінить. Діана переможно посміхалася і перед тим як піти докинула:
  -До речі, забула сказати. Тобі надзвичайно личить светр із зайчиком на ключиці.
  Дівчата засміялися ще голосніше. Олівія глянула на них і побачила, що Елла теж сміється. Зустрівшись з поглядом сестри Елла відвела свій і пішла. Разом з Діаною, Софією й Анею.
***
  Олівія зупинилася перед сніжно-білими дверима. І, хвильку повагавшись, постукала й відчинила. Над безліччю паперів схилилася молода жінка в лікарському халаті й з високою каштановою зачіскою. Шкільна медсестра була чимось схожа на мишку: маленька, метушлива з великими шустрими сірими очима за скельцями круглих окулярів. Вона підвела голову і спитала:
  -Кириленко? Привіт. Сідай, - медсестра вказала на білу кушетку.
  Олівія ненавиділа сюди приходити. Сліпучо-білий лікарський халат і ця кушетка навіювали на неї якийсь страх. Як і, загалом, кожен кабінет поліклініки. Але перед кожними змаганнями треба було отримати довідку від лікаря. Насправді нікому толком не було цікаво про стан здоров’я учня. Просто треба довідку. Такі правила.
  Медсестра дала Олівії термометр і знову занурилася в папери. Поміряти температуру – ось головна річ в такому медогляді. Доволі безглуздо, так.
  -36,9 градусів. Чудово. Тепер стань на ваги.
  Олівія стала на старий допотопний прилад. Медсестра заходилася пересувати якісь важелі, поки стрілка не зупинилася на позначці 38.
  -Мало... Олівіє, ти достатньо харчуєшся? – спантеличено запитала медсестра.
  Олівія замислилася. Останнім часом вона справді мало їсть.
  -Так, я харчуюся рівно стільки, скільки потрібно моєму організму. А йому, як бачите, потрібно небагато. І взагалі, мене чекає Максим Валерійович на екзамен з фізики.
  Медсестра похитала головою й підписала білий клаптик паперу. Довідка. Лишилося здати фізику й до змагань готова.