Mysterium tenebrarum
Ніч. Темінь в закутках густіша, збивається у силует.
Так давить тиша. Все тісніше стиска інтригою сюжет.
Ти повертаєшся. Я знаю. Як знав, коли хотів забуть.
Рятунку від тебе немає, якщо ступив на твою путь.
Знов чути тихий-тихий шепіт. Знов холодом торка душі,
І відголоском серця трепет думки сплітає у вірші:
Знов кайдани скидає бранка. “Вже північ!”, – провіщає дзвін.
Цей тихий шепіт – колисанка – він прагне (й призведе) до змін.
І, як тоді, стуливши очі в тебе, бездонну я пірну –
Цього хотіла й завжди хочеш, своєму дать зрости зерну.
Не стачить сил протистояти. Їх і раніше не було.
Вдалось на мить лиш закувати твоє вороняче крило.
Та знов шурхоче шовком пір’я, в обійми втікача прийма.
Проймає сором від зневір’я, і слів, крім каяття, нема:
О, темряво! Тобі корюся – веди, свята, моїм пером!
В тобі я вкотре розчинюся, упившись рим твоїх вином...
2021-09-06 12:03:58
3
3