Вірші
мам
ти бачиш душу мою оголену,
я роздягаю її кволо, немічно.
викладаю на стіл у вітальні камені,
ти їх шліфуєш, хм… іронічно.
мам, ти бачиш мене спустошену,
підкажи, як вийти дивом у люди?
як запалити душі чужі
рідним-незнайомим тілам?
вони всюди.
я б‘юся, мов пташка, у клітці душі,
мам, відчини мені двері,
і обіймай мене міцно у миті оті,
коли серце моє ледь б’ється.
подаруй мені тишу у тишині
на тихому килимі у вітальні,
виріжи з пам‘яті ті вірші,
що таврують в мені нещастя факти.
мам, я хочу додому,
у тихий знайомий дім,
де розчиняються дитинства спогади
і я бачу лиш сяйво,
не бачу втоми в тобі.
1
0
143
невизнані героїчні серця
{нашим Героям}
рідна, так довго не писав тобі я листи,
ми не бачились в очі не тижні – роки.
я, дурнуватий, так багато побачив,
будь-де побував,
за час цей лиш зрозумів, що не розумів тебе і не знав.
рідна, знаєш, тобі був чужий, хоч був тобі й друг.
любив я тебе, та вогонь часом тух.
а ти, завше розумна, світом марила,
мене не чекала – тебе розумні бавили.
тепер ти не моя.
у тебе сім‘я.
рідна, я бачив багато.
там де стріляли, був я.
я бачив, як помирають брати завзято.
поховати ці трупи – задача моя.
я їх ніс і я їх жалів.
а сліз, як й не було,
я всі ріки злив.
я йшов туди змагатись за волю,
ішов, бо не бачив іншу життєву мету.
я йшов захищати дім наш
і твій, захищати душу твою.
я йшов захищати тебе,
ти – янгол мій.
я йшов крізь вогонь і пекельний холод –
спав в сирій землі,
лиш би світло світилось поряд
в твоєму вікні.
рідна, я колись загубився,
років зо десять тому було.
геть зі шляху я збився,
покинув свою любов.
тепер я тут, у рідному місті,
а той диким холодом суне.
я знаю: тобі я не рідний,
і ніщо статус той не посуне.
у тебе сім‘я, у тебе вже діти.
можу бути їм другом?
я знайшов у тобі спасіння,
хоч й відпихнув добро твоє плугом.
рідна, чому ти боїшся?
ти бачиш ненависть у мені.
я колись тебе, ба, покинув,
право судити залишаю тобі.
ти дивишся на мене, буцім я ворог,
хоч серце твоє кричить,
що таких, як я, нині звуть «героєм»,
такий приклад молодь вчить.
та ти бачиш в мені лиш зброю,
що готова тебе убить,
рідна, я захищав наш Дім,
як я міг би колись так вчинить?
я знаю, я зраджував дуже,
хоч так любила мене сім‘я.
не моя – твоя.
вона стала мені моєю,
бо мати мене відпихала зо зла.
я знаю: не був я чесний,
тому в нас з тобою і різний шлях,
та приймеш ти це серце черстве
у себе знову в гостях?
я повернувся з-під куль і знаю,
що битися треба туга.
де знайти її? я не знаю,
розпачлива душа моя.
я побачив наш Дім і, знаєш,
побачив байдужі тіла,
що марять вулицями весело,
ніби героїв не було й нема.
ніби це казка.
просто невдалий сон.
москву чекає поразка,
це для усіх канон.
тіла забули про бій,
і як ми за них помираєм.
щодня під молитви Богу
піт з лобів витираєм.
рідна, пташко, знаєш,
мені так лихо удома,
я почуваюсь не вартим
уваги, довіри, любові.
мені тут не раді,
без мене тут звикли.
мене подумки похоронили.
попрощались зі мною,
і сльози утихли.
а я живим повернувся додому.
я тут ніхто.
і голос мій безголосний.
я тут – німе кіно,
актор невиносний.
мене бояться ті,
кого я завше боявся.
і лиш від любові пускають в дім,
перехрестяться, щоб я довго тут не зоставався.
рідна, давно не писав листи.
так сумую за тим теплом.
дивом тим, що знайшов у тобі.
потаємна моя любов.
не знаю, чи приймеш мене:
у тебе сім‘я і діти.
а я прийшов із війни,
а я загублений в світі.
2
0
152
deep silence
різкий біль у серці, темно перед очима,
якби ж ти лиш знала, мила,
що так багато вартує валюта і папірець, на які, кожен хоч
й здатен,
але ти готова була щось більше, ніж серце, за краплину
любові віддати.
усе легко руйнує випадок, бо кожна ідея чи думка
приходить у голову різко і все руйнує.
вона виріже твою душу ножем, ти й не помітиш,
як самотня, одна, знову потонеш у тиші.
кожен фінал здалеку мав свій початок,
красиву картину майбутнього малював,
це ще одна правда.
та, загублена у пітьмі, ти навряд щось помітиш,
бо голосніше усього тільки тиша кричить,
тільки тиша.
2
0
151
lost
мені так довго дорікали в тому,
що варто не поспішати із вибором «близьких».
я ж бо у розмаїтті людей намагалась знайти когось
«свого»,
того, хто не зможе підвести.
але розбивалась, мов кришталева ваза
із гуркотом і стражданням,
бо не знаходила в людях правди,
чи, може, так довго у кожному з них помилялась?
прикро лиш усвідомити, що валізу зі спогадів ти
не можеш залишити в ящику
і спалити, як написані нині вірші.
ти не залишиш їх у минулому,
не повалиш, як новорічну ялинку.
ти ніколи не станеш до них байдужа,
хоч свято в цю правду віриш.
вони карбуватимуть рани
на денці твоєї душі,
залишатимуть довгі тілесні травми,
і ти не відправиш жоден з листів.
ти не осмілишся ступити і крок,
бо сотні назустріч ти вже зробила,
терпіння залишився єдиний ковток,
але поряд із зрадником ти ніколи не станеш щаслива.
той, хто пішов скандалом,
навряд стане тобі в пригоді,
і дружбу твою підставить,
втопить тебе при першій нагоді.
тому засинай спокійно,
гірким осадом сліз вмиваючись,
нові двері завжди відкриються,
зі старими коли прощаєшся.
0
0
131
remember the past
така іронія долі:
перейматись за щось порожнє,
те, чия суть давно відсиріла й вицвіла
у жовтуватому промінні сонця,
яке намагалось тебе обігріти,
але не змогло.
ми біжимо, споглядаємо всесвіт під призмою минулого,
в результаті прямуючи до чогось хибного.
ми помиляємось на кожному кроці, особливо в людях.
але, може, не варто бідкатись в горі для тих, хто покинув?
хто не зміг бути поряд через свій егоїзм?
друже, в цьому світі тебе навряд врятують люди.
тільки незламне бажання долі, що сподвине вас обох на довіру.
справжню, відверту, наївну.
0
0
134
в руках моїх пусто
принеси мені гроно листя,
червоного.
піднеси до рук ковдру і обійми.
візьми ігристе і напийся зі мною,
прочитай навиворіт мої думки.
зазирни в душу:
в ній досі не холодно.
в мені є серце, воно закривається.
воно б‘ється і відвертається,
хоч конче просить спокою.
дай залишатися не одною.
дай залишатися не одним.
теплом зігрій.
не боронись.
в руках моїх порожньо, битись немає чим.
я з тобою. і навіть якщо не поряд,
подумки мій голос
у тобі.
0
0
103
