Ось.
Сніданок з Едемом
Лунає госпел наче з космосу постріл, Я під постіль, вона за мною. А безкінечність відношень, наче простір, В якому захлинаюсь я з головою. Розтали квадратики льоду на кухні, Ми дурні, бо спали до обіду. Ми ідіоти цієї системи невзгод, Вночі не давали заснути сусіду. Ми всього лиш механізм безкінечних турбот, Шестерня, яких мільярди. Хто для роботи має мізки, хто рот, Та всі на Новий Рік розкидають гірлянди. Скажи де система дала збій, Скажи чи винний хтось? Курка чи яйце, світ чи людина? Вибереш мене чи когось? Ось.
2019-09-14 17:00:15
10
8
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (8)
Сніданок з Едемом
@Анабель Блэк 😂
Відповісти
2019-09-14 17:05:11
1
Last_samurai
@Анабель Блэк Я тоже так решил
Відповісти
2019-09-14 17:18:47
1
Анабель Блэк
@Last_samurai ахах 😅😹
Відповісти
2019-09-14 17:21:53
Подобається
Інші вірші поета
Вершник війна 11 жовтня 2018 року Мене мучать думки в голові Without name 3 лютого 2015 року Clous
Інші поети
Aila
@aila4u
Truth13
@Truth13
Momen ali
@momen_ali
Схожі вірші
Всі
Намалюю
Вікторія Тодавчич
Намалюю тобі на обличчі Сонця промені, хмари і гай... Я не зраджую тій своїй звичці І ніколи не зраджу. Це край. Небо синє, бурхливе і темне, Наче очі твої, наче рай. Наче сховище, замок підземний. Наче темний і лячний той край. Намалюю тобі на обличчі, На сторінці клітинку. Портрет... Я не зраджую тій своїй звичці, Знов малюю лиш твій силует.
52
13
1790
Дитинство
Ruslana
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
11283