Полин

Віталій Босий

Немає наших, як і ваших Усі свої й усі чужі, Та я, у пошуку інакших, Втішався спрагою душі. І гострі стріли, нищівні, Невинні спогади крилаті, Такі кохані й катівні - Цвітуть у роздумах строкатих. Й хтось ген порушить циферблат - Комусь невиправдано ниці Мої знедолені зіниці, Мій безоружний каземат. Я майорів в полиннім полі, Десь там, в розвої боротьби, Як требушети, мимоволі, Штовхали ядра ворожби. А я се бачив і мовчав Й знов заплітав снопи полину Та готував із нього чай Твоїм зборонцям безупинно. І лікував вогненне серце І напував коней твоїх Щоб у наступнім грізнім герці Неправих вигнали праві. Ти дивишся в моє буття, Неначе на свої пороги, І подоли мого майбуття Встеляють твої дороги. Та все ж щось гірчить твоє життя, На кшталт полинового цвіту, Й ворожі стяги в небі линуть Під такт твого серцебиття.

2021-05-21 19:47:06

Інші вірші поета

Безіменний №35 Андромеда (до Ю.С.) Грандбатько (до дідуся Міші) стрімголов

Інші поети

purple_ninja_dragon

@purple_ninja_dragon

Самоскид!

@malse

Леся

@lesia62

Схожі вірші

Всі

У серці...

Катерина Данилевська

Я думками завжди з тобою, Ім'я твоє шепочу уві сні. Як добре, що тою любов'ю, Я буду зігріт навесні. Колись я кохався з журбою, Всі враження їй віддавав. Проте, нагороджений долею, У серці тебе я сховав. І швидко темрява зникла, Зростало в моїй душі світло. Так швидко надія розквітла, Прийшло в життя наше літо. Я марю тобою кожну годину, За тебе і щастя своє я віддам. Для мене ти світ, ти - родина, І буду любити наперекір літам.

107

11006

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

12999