Я могла б помріяти,
А вітер всю цю історію собою прикрасити.
Але я не бажаю прив'язуватися
І так само не в змозі втекти.
Можливо, книга ще просто не написана,
А життя моє для всіх не путнє.
Не намагайся вилікувати незнищенні рани,
Доки у мене є на все це інші плани.
Так, я можу бути зовсім іншою,
А ти забути про все і завтра я стану торішньою.
Але я не буду змінюватися,
Доки навколо кружляють запитання.
Хто захоче побачити всі твої болючі рани, коли вони про себе нагадають?
Хто знищить їх біль, якщо вона незнищенна?
Хто зустріне твої найпотаємніші страхи, якщо вони усіх з'їдають зсередини?
Хто знищить їх тінь, якщо вона скрізь ходить за нами?
Нехай це буду я...
Не кажи....
Не відповідай...
Не потрібно...
Нехай це буду я...
Я могла б забутися,
Але хто тоді б допоміг мені назад оглянутися?
Я не даю ніяких сліпих надій та пустих шансів,
Тому що це не входить в мої життєві плани.
Можливо, мій крик душі не чути, а серце справді пусте.
Тоді зітри, доки не пізно, все.
Але хто захоче побачити в тобі більше, ніж знають і бачили усі?
Хто допоможе, коли старі рани почнуть кровоточити?
Хто зателефонує з самого рання, коли ще сонце не зійшло з-за крижаних гір?
Хто настільки сліпий, що не бачить твоїх таємниць, а бачить тебе?
Можливо, це я...
Не кажи....
Не відповідай...
Не потрібно...
Можливо, це я...
Все ж, це не я...
Не кажи....
Не відповідай...
Не думай...
Це не я...